Екатерина Бабкина - Соня

«Ти є? – спитала подумки Соня, але друге серце мовчало, втім вона й далі зверталася до нього, бо більше не було до кого: – Я тільки тут полежу, – казала вона, – поки Аллах не повернеться. Коли він повернеться, стане краще, і я піду, щоби йому не заважати, я ж із євреєм, хто його знає, як у вас між собою складеться».

Години без Аллаха були довгі й безрадісні. Соня то провалювалася в сон, то нервово прокидалася – їй здавалося, що Кай поруч, що він от-от усе дізнається й станеться щось погане, ще більш невідворотне, аніж те, що вже сталося з ними. Або вона теж намагалася дослухати другого серця – тільки воно мовчало, й тоді Соня думала – може, він не захоче мене після цього любити? Хто б захотів – ніхто, ніхто. Навіть під Аллаховим килимком вона потерпала від холоду, пронизливого, як спалахи прикордонних катерів, і чорного, як прокляті скелі, а дихання давалося їй так важко, ніби вона дракон і мусить випускати з себе вогонь знову і знову, бо хтось шле нескінченні смс, безжально та неощадливо.

І Аллах врешті з’явився. Був він низькорослий, лисий і бородатий, зовсім не древній, мав жовті великі зуби, носив темну смугасту сорочку, блискучі туфлі і ремінь з крокодилячої шкіри і говорив поганою англійською. Він запалив сліпуче біле світло й стурбовано схилився над Сонею. Борода в нього ворушилася.

– Тобі погано, тобі дуже погано, – перелякано сказав він, потримавши руку в неї над обличчям, але не торкаючись її. Нічого нового він Соні не повідомив. – Ти вся гаряча. Лікарів? Покликати лікарів?

– Не треба лікарів, – кволо і теж перелякано попросила Соня, уявляючи собі династію окулістів, – будь ласка.

– Що ти хочеш? – спитав він. Всемогутній і милосердний, він пропонував їй здійснення всіх бажань, але вона звикла задовольнятися малим. Тому попросила телефон.

– Етері, я спала зі своїм батьком, – врешті Соня виплюнула ці слова, й ніби трошки полегшало, особливо від того, що Аллах її не розуміє, – і ще загубила паспорт. Ніч скоро, я у Франкфурті, Аллах зі мною, він всемогутній і милосердний. У мене гарячка і весь час нудить. Я дуже хочу додому.

– Який термінал? – спитала Етері. – Катя за тобою прилетить. Вона, знаєш, тепер з Геною.

– Що ж ти її сюди притягла?! – пошепки кричала на Катю Етері. – До міста якісь сто кілометрів, це ж не лікарня – це практично передпокій до кладовища!

– Все було добре, – виправдовувалася Катя, – а потім вона вся посиніла. А я ж її давно знаю, вона ніколи так не робить без поважних причин! Добре, що ви так швидко доїхали.

– Вертихвіст нас привіз, який оце днями шукав за нею.

– Саша?

– Саша. Сидить там. Хто він такий взагалі, що йому сказати?

– Пух. Вертипух, – тихо сказала Соня.

Етері й Катя затихли. Десь за дверима схлипувала Настя. Соня розплющила очі.

– Тобі погано? – питала Етері.

– Погано, – погоджувалася Соня.

Був ранок. На вікні висіло старе запране посіріле простирадло, котре правило за фіранку й у якийсь неможливий спосіб додавало-таки затишку тісній палаті з світло-блакитними облізлими стінами і синьою батареєю. Сонце весело виблискувало на штативі, до якого кріпилася скляна пляшка з чорним гумовим корком – з пляшки через прозору трубку щось повільно перетікало в Соню.

– Ти мене розумієш? – спитала Етері.

– Розумію, – сказала Соня. Етері, втім, не повірила.

– Тоді слухай – говорити тобі все одно не можна. – Етері видихнула, їй зазвичай легко давалися жорстокі й чесні слова, але тільки не такі. – У тебе висока температура, ми не можемо тебе забрати зараз.

– Куди забрати? – питала Соня, знесилюючись з кожним словом.

– Та будь-куди не можемо, – казала Етері і знову гучно видихала. В палаті було спекотно, її чоло вкривалося потом, а в роті пересохло, ніби те, що слід було дізнатися тепер Соні, не хотіло вимовлятися будь-якою ціною. – Твоя дитина. Вона померла. Все буде добре, або, може, не добре, але точно буде краще. Просто треба тепер її із тебе дістати.

– Будь ласка, – казала Соня, вчепившись у руку Етері, – просто мене послухай. Це єврейський хлопчик. Хеньо Житомірскі. Загугли його. Він задушився в газовій камері і дуже хоче народитися знову. Я йому пообіцяла, розумієш? Він – моє друге серце, він завжди буде мене любити.

– Соню, – казала Етері, гладячи її по голові, – в тебе висока температура. Все буде добре. Я подзвоню твоїй мамі.

– Хоч раз мене послухай нормально, – Соня говорила одними губами і була біла, майже прозора, Етері здавалося, що якщо її зараз не послухати, то Соня образиться і зникне просто з палати, розчиниться в літньому липкому повітрі. – В селі, коло повороту, як їхати до мене додому – Пух знає, – є жінка. Вона розмовляє з мертвими. Нормально розмовляє, постійно цим займається. Практикує, можна сказати. Хай Пух її привезе. Це не дуже далеко. Там Коля в магазині знає, де її знайти, вона йому винна. Вона з ним поговорить.