Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

– Ну ні хіра не вдупляю, Вася! Можеш потолкувати внятніше? Ти ж адеквашка, ну, – звернувся він своїм басом до менеджера.

Той ще раз, уже насторожено, оцінив поглядом братів і перейшов на доступнішу мову. Перед ним сиділи троє мужиків за сорок, у шкірянках, в темних окулярах, прицмокували час від часу, у лисого було кілька золотих перснів на пальцях. Очевидно, думав він, це якісь кримінальні авторитети. І за мить зрозумів, що навіть чітко не знає, за якою послугою сюди прийшли ці троє.

– Перепрошую. А що вас, власне, цікавить, шановні? Кредити, депозити, іпотека, голденкарта нашого банку?

Івани знову нічого не зрозуміли і навіть не змогли нічого відповісти. А раптом він їм по-японськи пропонує безкоштовний тур в Малайзію?

І-три просто дістав із внутрішньої кишені куртки документ із номером сейфа, який йому мали видати, і поклав його перед менеджером. У І-раз та І-два в кишенях були подібні папірці – батько мав індивідуальний підхід до кожного з синів.

Менеджер взяв документ в руки, подивився, усміхнувся до І-три, сказав «айн момент» і зник у коридорі. Івани знову не зрозуміли, що хоче менеджер. Але не стали нервувати, просто вирішили почекати, бо ж менеджер напевно розбирається в паперах.

За кілька хвилин працівник повернувся з невеличкою металевою коробкою, поклав перед І-три кілька паперів і вказав, де треба підписатися. Процедура виявилася простішою, ніж думали Івани.

– Вітаю, – сказав менеджер. – Дякую, що користуєтеся послугами нашого банку.

І-три, взагалі-то, вперше в житті відвідує банк.

Він людина проста і по-дитячому допитлива. Коли він взяв до рук коробку, то у нього спітніли долоні і пришвидшено забилося серце, настільки йому стало цікаво, що ж саме так довго зберігав чи накопичував у банку для нього його батько. Йому захотілося зараз же дізнатися, що там. Але, прикинув Іван, мутити це на людях – несолідно. Тому поспішив з коробкою в туалет.

В туалеті – лунко і порожньо, ніби в голові акваріумної рибки. Іван заметушився біля раковини. Дістав із кишені бинт, трохи відмотав і забив цим шматком дірку в умивальнику. В коробці може бути плотна рижуха, думав І-три. Його уява прокидалася рідко, лише у випадках, коли йшлося про гроші і жінок. Бинт він завжди мав із собою, зрозуміло чому, працював охоронцем. Бинт і кастет – професійна аптечка охоронця.

І-три розірвав по контуру конверт, який йому вручив менеджер, стер захисне покриття на папері, там був код.

Поки І-три набирав код на коробці, з-за дверей туалету почулися якісь крики, шум, гамір. Спершу було чути, ніби за дверима пересувають меблі, кричать один на одного, падають. Потім чітко лишився один гучний чоловічий голос.

І-три подумав, що у нього занадто кіпішує мозковий колектор, і що його проглючує, ніби в нього хочуть забрати його добро, і зараз у двері ввірвуться, його заламають, вирублять, заберуть коробку і лишать самого здихати. І це все буде виглядати так, ніби це його занадно пронесло в туалеті. У нього буде юшити кров із губи, а він не матиме сил навіть сплюнути або заковтнути її. Кастет і бинт тут до сраки, думав Іван.

Він відкрив коробку. Всередині були гроші, долари, багато стодоларових купюр. На кілька тисяч. І пістолет.

Тату, просльозився Іван і почав молитися чистою солов’їною:

як же ти добре мене відчуваєш,

як же ми мало проводили разом часу,

як же мені прикро, що ти помираєш,

як же пустоголово я топтав асфальт,

як же я шкодую, що зламав руку Дімі з дев’ятого ПТУ,

як же безвилазно ми застрягли в цій дірі,

як же тупо я на тебе іноді кричав,

як же безпричинно триває наше життя, його хиткі реалії, карколомні історії, підлі зради, дикі танці,

як же мені совісно за тюрми, за злочини, за кримінал, який в’ївся під шкіру, ніби наколка, чим її можна вивести – паяльником? праскою?

як же безпідставно ми воюємо один з одним, вставляємо палки в колеса, тикаємо спиці в очі, руйнуємо такі незграбні спроби сімейного життя,

як же нечесно нас обдурюють, обирають на виборах кого хочуть, рекламують нам суцільну хімію, лікують нас смертельними препаратами, підсовують нам браковані телевізори, показують в них брехню і жовч,

як же дико з нами поводяться, викидають п’яними з ресторанів, змітають зі столу останню тарілку борщу, б’ють у відділках, накручують подвійну ціну за паркування, знущаються, як школярі з учителів,

як же прикро потім дивитися на таких, як ми – побитих, покалічених, без родини, без грошей, задрипаних, – під під’їздом, з диким перегаром, без перспектив, без ідей і без серветок,