Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Сама земля не має особливого сенсу. Без коріння вона нецілісна, порожнинна. Вона – як спорожнілі райони міста – без відвідувачів магазинів, без дівчат у косметичних салонах, без бензину в пожежних автомобілях, без ввімкнених телевізорів, без випитих аптек, без мікроорганізмів, без торішнього листя, без глечиків з минулих тисячоліть, без сенсу.

У сорокалітніх гопників Іванів помирав батько. У нього була невиліковна хвороба в животі, йому лишилося кілька тижнів. Він скликав синів до себе. Івани подумали, що він гукає їх для того ж, для чого й зазвичай – щоб вони принесли йому знеболювальне чи завезли в лікарню, куди його іноді клали, аби послабити біль і поставити на ноги.

Яків Семиніженко, так звали їхнього тата, натомість вручив Іванам номер рахунку в банку, всі доступи й документи для того, щоб вони найближчим часом змогли забрати те, що він їм лишає у спадок. «Хочу ще до смерті згадати, які ви можете бути чесними. Бо ви ж тільки від грошей здатні щиро усміхатися», – підколював він їх у ліжку після потрійної ін’єкції знеболювального.

Потім Яків багато плакав, як безрукий, якого посадили в човен і наказали гребти веслами. Це коли ти розумієш, що навіть не маєш фізичної можливості застосувати силу, яку від тебе вимагає витратити життя.

Сорокалітні гопники…

Хоча які вже вони там гопники. Від хуліганського вуличного минулого у них не лишилося нічого, крім трьох однакових шапок, крадених з текстильного підприємства. Іноді Івани збиралися разом, надягали їх на вуха і просто мовчки сиділи. Одинакові шапки їм нагадували про те, що у них колись був один мозок на всіх, одна дупа на всіх.

Що зазвичай стається з юними і драйвовими гопниками, коли вони переходять у вік залисин? Вони або спиваються, або сидять по тюрмах, або просто не доживають до моменту, коли починає випадати волосся. Тому залисини – це ознака авторитетності, до них ще спробуй доживи. Іванам, під певним кутом зору на соціальну реалізацію, ще пощастило зі своїми життями. Скільки їхніх товаришів вигребли з соціального дна? Одиниці, нулі.

І-раз поправився, одружився. У їхній з дружиною родині так склалося, що на вагітного був схожий тільки І-раз, а жінка, зі своїми рудими кучерями, була схожа на сірник. Руді кучері – ознака того, що сірник підпалений. Дружина тримала Івана під каблуком, чи, краще сказати, він був у неї на олівці. Крок вліво – істерика, крок вправо – істерика без прикрас. Просто його дружина дуже добре пам’ятала колишні кримінальні походеньки Івана, вона знала, що в тюрмі свого часу міг відсидіти її чоловік, а не його брат І-три.

І-два працював механіком у своєму гаражі, ну, як працював, він, по суті, в ньому й жив. Він розумівся на всіх механізмах, крім механізму свого життя. Випивав біленьку по-чорному, іноді по-синьому. Тусувався з молодшими на кілька років мужиками, з яких в юності часто збивав дріб’язок.

І-три відсидів за підпал під’їзду і, як результат, за вбивство кількох людей. Проте він, як це не парадоксально, влаштувався на посаду заступника директора охоронної служби. Не похоронної, а охоронної, хоча яка особлива різниця? Можливо, йому за цей минулий кримінальний шлейф, що тягнувся, ніби запах поту після тренажерки, начальник навіть доплачував. І-три був кремезним мужиком, повністю замкненим на собі, ніби постійно в руках тримав два електричні дроти, які били його всередині. І він не міг відпустити їх, йому здавалося, що ці два уявні електродроти без його контролю почнуть звиватися і спалять все навколо. «Концентрація – це як контрацепція, – пояснював І-три і додавав: – розслабишся – і зразу залетиш».

Наступного дня Івани вранці виїхали в банк на старій бесі, яку кілька років тому собі прикупив І-два. Кажись, ми в натурі в жизні ні нуля раз не були в банку, подумав І-раз. Інші Івани подумки з ним погодилися. Через це розуміння вони у приміщенні фінустанови почувалися незручно, ніби три оси в бджолиному вулику.

До них підійшов менеджер, запросив їх сісти і почав консультувати. Івани, як люди прості, майже не розуміли, про що говорить юнак у чорній, як земля, сорочці, і в червоному, як кров, метелику на горлі. Вони так і подумали: «Перерізати б йому горлофан – і в землю».

Менеджер розпинався перед хлопцями, вживав гігабайти іноземних банківських термінів, так що брати подумали, що вони знаходяться в іноземному банку, і з ними спілкуються англійською. Діалог так би й тривав напружено, якби через хвилин п’ять після початку цих безкоштовних курсів англійської І-три не прорвало: