Тимур Литовченко - Забути неможливо зберегти

Що маємо в сухому залишку? У нього на руках майже готова (ще без косметичної літредактури, але то справа смаку) викривальна стаття без єдиного доказу. Автор статті звів рахунки з життям. Сам чи не сам?! Хтозна… Замовник зник. Куди?! Бозна… І на таких умовах йому гіпотетично протистоять «перевертні в погонах», які покривають торговців жінками, і власний головний редактор!!!

Жах.

Та ще й якщо врахувати, що під боком вагітна молода дружина, яка через три місяці має народити дівчинку!.. А отже, вона надовго засяде з дитиною вдома, і саме Валері доведеться працювати за двох… ба навіть за трьох! Який же сенс займатися тепер статтею незрозумілого походження, коли його супротивниками можуть виявитися ті ж таки «перевертні в погонах» і навіть власний головред?! Якщо він не помилився в припущеннях, то Петрович спробував зіграти проти них – а через це відправився ногами вперед у крематорій…

А раптом ці самі «перевертні» почнуть погрожувати не йому особисто, а його дружині?! Мало що вони можуть зробити з вагітною вперше жінкою, аби тільки її чоловік-журналіст надійно язика проковтнув!!!

А раптом візьмуться за його батьків або за тестя з тещею?…

Жах, суцільне страхіття…

То, може, краще забути про кляту статтю Олега Нежданого «Квиток в один кінець»?! Зробити вигляд, немовби її немає й загалом не було ніколи? Просто стерти файл із комп’ютера… Отак запросто взяти і знищити файл…

Валера міцно замружився, розтер палаюче обличчя долонями. Підвівся, пройшовся по кімнаті. Вийшов на балкон, постояв там якийсь час. Дуже хотілося курити, але заради майбутнього немовляти він обіцяв дружині кинути згубну звичку.

Тож обійдемося без рятівної сигаретки – хоча з нею й легше.

Легше вирішувати проблеми.

Хоча що тут вирішувати?!

Валера знав себе й прекрасно розумів, що справи цієї просто так не облишить. Хоча б тому, що уява вже намалювала на місці ймовірної жертви Антоніни Музиченко його майбутню дочку, яка ще не з’явилася на світ, але неодмінно народиться гарненькою… схожою на них із дружиною одночасно… От виросте вона – а назустріч їй і вийде така собі тітка із привабливою пропозицією попрацювати з вигодою в далекій екзотичній країні! І що після цього скаже його наймиліша на всьому білому світі дівчинка?! «Тату, ну що ж ти?! Чому не дав ходу статті, завдяки якій всю цю мафію посадили б?! Адже твій власкор, цей самий Олег Нежданий, заплатив за матеріал власним життям, а ти взяв та й знищив його працю! Цей журналіст мене захистити намагався, а ти що ж наробив?! Ех, тату, тату…»

Невідомо, що могла би сказати його майбутня дочка в отакій ситуації: може, саме це, може, щось інше. Може, взагалі промовчала б.

Зате зрозуміло, що тепер Валера повинен діяти у такий спосіб, щоб подібна ситуація не виникла вже ніколи!!! А отже, він все ж таки діятиме. Можливо, звільниться з «Кур’єрського експреса», щоб, скинувши тягар редакторських обов’язків, на правах фрілансера [45]  В даному контексті – вільний журналіст, не пов’язаний з якимсь певним виданням. провести журналістське розслідування, відновити старі й роздобути нові докази злочинної діяльності торговців «живим товаром».

Можливо, потайки від усіх візьметься за з’ясування подробиць загибелі самого автора матеріалу – Олега Нежданого: зрештою, про діяльність Антоніни Музиченко йому стало відомо з нічим не підтвердженої статті, тоді як Петрович був співробітником їхньої газети. Тут легше копатися.

А можливо, вдасться розшукати якусь закордонну організацію, що видає ґранти на проведення журналістських розслідувань?! Подейкують, є й такі. Особливо тут, у Києві. Тоді питанням грошей можна не перейматися, становищем фрілансера особливо не засмучуватися.

Загалом, Валера прекрасно розумів, що файл, роздобутий у настільки незвичайний спосіб, знищити неможливо! Не можна й кидати цю справу. Ніколи й нізащо. Не такий він, щоб лишати поза увагою подібні речі.

А який він тоді?…

Якщо бути гранично чесним – то виходить, що дурень! Клінічний ідіот, який укотре вже вирішив плисти проти плину життя. Різниця хіба в тому, що тепер у нього за плечима молода вагітна дружина.

Втім, таке справді стається з ним аж ніяк не вперше. Причому він завжди вигрібав на мілководдя. Що ж, вигребе і тепер!

Та й загалом, хіба в усі віки, завжди і скрізь світ не тримався саме на отаких твердочолих дурнях, здатних гребти проти плину і йти проти ураганного вітру?! Тільки завдяки їхній упертості людство не загинуло й не загине надалі.