Тимур Литовченко - Забути неможливо зберегти

На ходу заходився складати легенду. Мовляв, вискочив на чверть годинки на вулицю… приміром, у розташований поблизу кіоск за шаурмою… бо це ж був ще обідній час! Просто так, задля інтересу, прихопив аматорську відеокамеру. По дорозі зовсім випадково побачив, що якийсь дурбелик вискочив на дорогу просто під колеса зустрічної автівки. Хоча все відбулося майже миттєво – встиг зняти відеосюжет. Тепер його варто неодмінно дати в ефір під соусом: «Наш тележурналіст став випадковим свідком дорожньо-транспортної пригоди».

Льоха знав, що нічим не ризикує. З дороги його не було видно через чагарники на узбіччі (окрема подяка «Зеленбуду»), хоча крізь просвіт у кущах він міг прекрасно спостерігати за всім, що відбувається на дорозі. Отже, на автомобільні відеореєстратори він навряд чи потрапив.

«Ботаніка» на каналі ніхто не бачив… ясна річ, крім охоронця. Але кому спаде на думку розпитувати цього пузатого сивочолого пердуна?! Колег досі немає, всі перебувають на зйомках. Отже, ніхто не дізнається, що ексклюзивний відеозапис має якесь відношення до докучливого суб’єкта, який телефонував на канал цілих два тижні й обрид усім до чортиків.

Нарешті, щодо можливої експертизи також не варто переживати: кажуть, клофелін швидко розпадається, а тому погано виявляється.

Загалом, все ідеально! Сніцарчук і Содель ризикували здоров’ям, відряджений до Врадіївки сорокалітній пердун зараз наражається на небезпеку, тоді як Льоха не ризикував нічим. Але вже на завтрашній планірці його напевно похвалять за звичку всюди тягати із собою стареньку відеокамеру. Виявлену молодечу хватку, журналістський азарт та інші ділові якості нарешті оцінять. І надалі даватимуть більш серйозні завдання, ніж перекладати папірці в редакції.

І Лапочка піде з ним на пиво!..

– Ти нарешті підеш спати?

– Ні, маленька, мені треба ще дещо серйозне обмізкувати.

– А на ранок відкласти не можна?

– На жаль, ні. Ранок, моя гарнюня, буде дуже напруженим.

– Ну, як знаєш… А от ми удвох пішли спати, тому що в мене вже повіки злипаються.

– Іди, маленька, йди собі.

– Ва-а-аль, не я піду, а ми підемо!.. – дружина випнула губки і скривила скривджену фізіономію.

– Ой, так, зрозуміло, ви підете! – Валера посміхнувся й ніжно приголубив її огругле «вагітне» черевце. Вона осяйно посміхнулася, попрямувала до спальні, але на порозі зненацька зупинилася й запитала:

– Ва-а-аль, а ти дуже засмутився, що УЗД показало, що у нас буде дівчинка, або все-таки не дуже?…

– Не засмутився я, зовсім ані крапельки не засмутився, скільки тобі можна повторювати, – мовив він стомлено.

– Ані крапельки?… Але ж усі чоловіки завжди хочуть хлопчиків.

– Дурниці, ні от настілечки не засмутився! Спершу буде в нас нянька, а потім уже лялька.

– Ну, добре…

Дружина зникла за дверима спальні. От і прекрасно, тепер можна діяти на свій розсуд. Валера підключив флешку, знайшов у теці!!! NB [42]  NB – абревіатура від латинського nota bene («зверни увагу», «запам’ятай»). файл!! ndido1. doc, відкрив його, уважно прочитав статтю Олега Нежданого «Квиток в один кінець». З моторошними подробицями тут емоційно живописалася діяльність такої собі Антоніни Музиченко: під виглядом пропозиції гарної роботи в далекому зарубіжжі, вона насправді вербувала довірливих дівчат та жінок у тамтешні публічні будинки – причому про свою майбутню долю жертви навіть не здогадувалися. Мимохіть згадувалися й боси, на яких безпосередньо працювала вербувальниця.

Закінчувалося все схвильованим абзацом-закликом: мовляв, хоча Антоніна Музиченко загинула через розбірки усередині свого злочинного угруповання, її боси живі, тож незабаром місце вбитої займе нова вербувальниця. Отже, потрібно негайно викорінити діяльність усієї групи сучасних работоргівців, причому якомога швидше!

Валера ще раз перечитав матеріал, закрив файл і замислився. Тут було над чим помізкувати, починаючи з того, яким чином цей файл був знайдений.

…Коли у позаминулий четвер, 20 червня Петрович зовсім зненацька влаштував скандал (причому на рівному місці й у присутності майже повного складу відділу «Соціум»), Валера на нього дуже розлютився. Справді, нічого безглуздішого, ніж звинуватити свого редактора у намірі настукати на підлеглого, вигадати неможливо! Нічого такого не було…

У той нещасливий день головред розпочав планірку з незвичайного питання: чи не помітив хтось із редакторів, що журналісти їхніх відділів працюють над якимись матеріалами, не узгодженими з начальством? Ясна річ, Валера одразу ж відповів, що Олег Нежданий (у миру – Марцулан, усередині редакції – Петрович) напередодні ввечері самозабутньо набирав якийсь текст і категорично відмовлявся його показати. Головред кинув коротко: «Ага!» – набрав по внутрішньому телефону секретарку й велів направити до нього Олега Нежданого, щойно той переступить поріг редакції.