Тимур Литовченко - Принц України

Майже всі учасники подій, описаних в цьому романі, вже відійшли в інший світ. Деякі з цих людей залишили мемуари. Однак оскільки їхні інтереси й оцінки тих чи інших подій не завжди збігалися (а нерідко навіть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцію, де певною мірою враховано позицію кожного персонажа нашого твору.

Щоправда, є виняток: один-єдиний фігурант описаних подій живий і досі. Назвати його повноправним учасником в жодному разі не можна: адже менш ніж за рік до трагічної розв’язки нашої історії він тільки-но з’явився на світ. Тому, керуючись етичними міркуваннями, ми вирішили не називати цю людину на ім’я: хтозна, як він може відреагувати, прочитавши про самого себе не в документальному, а в художньому творі!.. Отже, цей реальний персонаж так і залишився неназваним.

Тимур і Олена Литовченки

Заливний дощ невпинно періщив у шибки широкого вікна невеликого кабінету, в центрі якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирій Силенко-Кравець. Просидівши у величезному шкіряному кріслі тривалий час, він поступово задрімав. Що аж ніяк не дивно, адже Порфирію Андрійовичу виповнилося вже вісімдесят чотири роки…

У двері тихенько постукали, але відповіді не було: старий продовжував дрімати. Несподівано двері з гуркотом розчинив протяг, і в їхньому отворі виникла ведмежа фігура двірника Дмитра. Порфирій Андрійович негайно прокинувся і з цікавістю подивився на непроханого гостя.

– До вас можна?… – прогугнявив бородань.

Старий не встиг відповісти, оскільки вікно несподівано відчинилося, і потужний порив вітру миттю розкидав по всій кімнаті папери, що лежали на столі. Переляканий двірник хотів ретируватися, однак почув навздогін:

– Стривай-но, залишся й допоможи мені навести тут лад!

Дмитро обернувся і побачив, як старий намагається піднятися, судомно чіпляючись тремтячими пальцями за широкі дерев’яні підлокітники крісла. Двірник слухняно повернувся, підібрав папери, що розлетілися по кабінету, подав їх старому… і мимоволі подивився на нього співчутливим поглядом.

Порфирій Андрійович справді виглядав украй змученим і хворим. Вельми поважні роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звідки звалилася на нього останнім часом, зробили свою справу. Колись міцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армії УНР, який аж пашів відмінним здоров’ям, буквально за пару місяців несподівано висох, облисів і став скидатися на живу мумію з землистою шкірою і темними колами навколо неживих тьмяних очей.

– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марія?… – сумним рипливим голосом звернувся до двірника Порфирій Андрійович.

– Ні, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому він вийшов від вас…

– Ах, містер Пітер!.. Так, він був у мене сьогодні, але мені здалося, що з часу його візиту проминула ціла вічність… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.

– Я тут вам приніс… ось… – почав було двірник. Порфирій Андрійович повільно підняв голову, подивився в очі велетня і попросив:

– Поклич Марію, будь ласка.

– Але ж ми тут самі… – здивувався чолов’яга.

– Ах, так, я ж сам відпустив її до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсім замерз я, – поскаржився старий, зіщулившись у величезному кріслі.

– Та що ви, літо ж надворі! Та й в кімнаті у вас спекотно… і навіть задушливо! – заперечив Дмитро.

– Та ну?! Сьогодні навіть прохолодніше, ніж вчора ввечері, – не вгамовувався старий, – так що закрий вікно і розтопи камін.

Двірник мовчки кивнув, зачинив нарешті вікно, потім підійшов до каміна, підкинув у ледь тліючий вогонь совок дрібного чорного вугілля і ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорілося як слід. Коли з каміна пішов жар, Дмитро поцікавився:

– А тепер тепло?

Порфирій Андрійович схвально кивнув.

– То чи я можу йти нарешті?… – заскиглив бородань.

Старий не звернув уваги на ці слова і забурмотів:

– А знаєш, сьогодні ж моя племінниця Сашунька й її синок обідають в посольстві… Уявляєш, еге ж?