Тимур Литовченко - Принц України

Старий знов затремтів від гніву і люті, а потім заговорив голосно, викарбовуючи кожне слово:

– Ця тварюка вирішила мене принизити! Принизити і розчавити!!! Та я дійшов висновку, що її слід провчити… Я покараю її за нечемність, так! Для цього у мене зібрана ціла тека з документами… І вона поплатиться за те, що наважилася погрожувати мені й моїм рідним… Ох і поплатиться ж!!!

Порфирій Андрійович обернувся до Олександри, здійняв вгору тремтячу від гніву руку і почав погрожувати стиснутим кулаком в порожнечу. Настрій старого також передався племінниці, яка вигукнула:

– То що ж ви маєте намір зробити?

– Я задам цій особі добрячу прочуханку!!! Діяти слід негайно, з граничною рішучістю і категоричністю!!! Я сам подбаю про все. Під час останньої поїздки до Європи мені довелося поговорити з обома сестрами Данила, які досі живі, – з Єлисаветою й Оленою. Я навів переконливі аргументи, і вони вже були готові визнати нашого хлопчика членом сім’ї. Але я тоді злякався можливих наслідків, та й він був ще занадто малим…

– От бачите, дядечку, ви ж самі так вирішили.

– Стривай, Сашунько, вислухай до кінця!.. За останні вісімнадцять років я зібрав достатній компромат на цю сімейку, тому якщо вони тепер не погодяться на наші ввічливі вимоги, ми забудемо про поблажливість і доводи розуму. Ми більше не проситимемо їх, ми почнемо диктувати їм, як слід чинити. Тому що у мене є всі потрібні документи!..

– Які ще документи? – стурбовано запитала Олександра.

– Дуже навіть вагомі! Такі, що розчистять нашому хлопчикові шлях до цього незговірливого сімейства!..

Порфирій Андрійович раптом рішуче підвівся з крісла і, задихаючись від надмірного зусилля, зробив декілька непевних кроків на тремтячих ногах. При цьому широко посміхнувся племінниці й весело мовив:

– Мабуть, не завадило би трохи повправлятися в ходьбі!..

Сказавши це, старий похитнувся і зробив ще один крок.

– Вам зле? – стурбовано запитала племінниця.

– Легке нездужання, дрібниці. До речі, я не голодний. Мабуть, поїмо пізніше… А ти поїж, Сашунько, не варто через мене пропускати обід.

Спробувавши знов посміхнутися, він зробив ще один крок… але тут немовби зіткнувся з невидимою перешкодою. Слабкі коліна миттєво підломилися, і Порфирій Андрійович впав на підлогу.

– Дядечку!!! – відчайдушно скрикнула племінниця. Вона негайно кинулася до старого, перевернула і приклала вухо до його грудей. Все зрозуміло: не можна гаяти жодної хвилини!!! Перш за все принести ковдру, закутати хворому ноги, під голову підкласти подушечку. А потім терміново дзвонити лікареві – містеру Фредеріксену. Телефон в коридорі…

Лікар прибув за п’ятнадцять хвилин. Огледівши Порфирія Андрійовича, зауважив, що старий досі стискає щось у руці. Містер Фредеріксен опустився на коліна, насилу розігнув зсудомлені пальці й передав Олександрі клаптик паперу. Жінка з бридливим виглядом взяла клаптик з рук лікаря і недбало кинула на підлогу. Лікар здивувався, але вголос нічого не сказав: вся його увага була прикута до пацієнта…

Порфирія Андрійовича відвезли до найкращої лікарні Торонто, туди його супроводжували племінниця і лікар. За годину після того, що сталося, до особняка повернулася Марія. Не заставши Порфирія Андрійовича вдома, доглядальниця дуже здивувалася і подумала: «Куди міг подітися цей нестерпний стариган?…»

А за деякий час до особняка завітав чоловік у модному шикарному плащі. Він назвався містером Пітером і повідомив, що Порфирій Андрійович в лікарні, та що Олександра невідлучно перебуває біля нього. І найголовніше: обоє вони дуже просять Марію передати туди, в лікарню, папери, що лежать на столі в кабінеті Порфирія Андрійовича!.. Не ставлячи зайвих запитань, доглядальниця передала папери незнайомцю. Всі до єдиного.

І вже згодом, прибираючи кабінет старого, вона знайшла на підлозі клаптик паперу, на якому було написано:

«…Не бувати тому, щоб я визнала вашого байстрюка сином свого шляхетного брата! Не сподівайтеся на це і не намагайтеся мене залякати.

Олена».

Про подальшу долю паперів зі столу полковника Силенка так ніхто ніколи й не дізнався. Зрозуміло, за винятком містера Пітера, який хитрістю виманив їх у необачної доглядальниці… Якби тільки Олександра була вдома, вона, ясна річ, нізащо не допустила б настільки безглуздої пропажі. Однак жінка перебувала поруч із вмираючим дядьком. Як і понад три десятиліття тому, доля знову звела їх у лікарні. Тільки минулого разу з лап смерті вирвалася Олександра…