Тимур Литовченко: Забути неможливо зберегти

– Ви сказали, що податківців спалити не можна – але чому?!

– Бо це ж злочин… убивство…

– А хіба спалювати живцем свою дружину й ні в чому не винних дітлахів – не злочин?! Ви чоловік і батько, то захистіть рідних, а не нищіть їх!!! Інакше який з вас мужик!..

Але тут нарешті луснув терпець у депутата. Різко викинувши вперед праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, він зойкнув у патетичній манері:

– Це провокатор!

– Я не провокатор, – спокійно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’єрського експреса» Олег Нежданий.

Але заперечувати скандальному політикові не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усміхнений прес-секретар:

– Шановні учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацію! Ми ще перевіримо акредитацію людини, яка назвалася журналістом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…

Побачивши, як піднялися, розправили плечі й пішли до нього два здоровані, які доти з нудьгуючим виглядом сиділи на бічних місцях, Олег уривчасто кинув:

– Добре, сам піду, – забрав зі столу диктофон і попрямував до виходу. Його душа кипіла від обурення. Ні, справді, що ж це коїться?! Тим, хто витріщається на «вічного клоуна» Маслаченка, втюхується такий собі жахлик про публічне вбивство дружини й малолітніх діточок невезучого бізнесмена – а всій журналістській братії на це плювати!!! Або мовчать у ганчірочку, або уточнюють несуттєві деталі.

– Шановний пане газетяре!..

Ясна річ, що без певного ступеня цинізму у вітчизняній журналістиці не вижити. Але ж не до такої ж межі бути циніками!.. Дебіли на заході для дебілів… І місце для пресухи підходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стінах, які він тільки-но полишив, коли пролунав ще наполегливіший заклик:

– Агов, пане газетяре з «Кур’єрського експреса»! Не поспішайте немовби на пожежу, будь ласка.

– Га?…

Тільки зараз Олег зрозумів, що ці слова звернені саме до нього.

– Ви поводитеся, немовби справжній кур’єрський експрес. Але не кваптеся: сподіваюсь, на вокзал ви не спізнюєтеся?… Бо нам хотілося б серйозно поговорити.

Олег зміряв поглядом трійцю, яка заступила дорогу. «Бити чи не бити?! Гідне Гамлета запитання», – майнуло в голові. Хоча яке там… Нападати на трьох молодиків першому – явна дурість. А якщо не нападати першим, доведеться тікати. Але тільки в крайньому випадку…

– Не хвилюйтеся, ми дійсно хочемо всього лише поговорити з вами, не більше, – заспокійливо мовив середній хлопець.

«Поговорити з вами»… Що за міліцейські замашки?! Ні, скоріше навіть, есбеушні. Як у знаменитому анекдоті доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сідайте, будь ласка, і давайте спокійненько поговоримо».

– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналіст криво посміхнувся.

– Будь-хто на вашому місці схвилювався б, якби його раптово перестріли троє здорованів, схожих на нас.

– А я, між іншим, не будь-хто.

– Ну так, ну так, зрозуміло, не будь-хто! Ви – представник газети «Кур’єрський експрес» Олег Нежданий.

– Не представник, а власкор. Власний кореспондент, тобто.

– Ах, он воно як?… Ну що ж, даруйте, будь ласка, пане власкор, але ми не знали, що це настільки важливо!

«Отож-бо, що не знали і знати не могли», – подумав Олег. Ставлячи запитання майбутньому самоспаленцю на заході для дебілів, він не називав свою посаду. Отже, інформацію хлопці узяли явно не зі списків акредитованих учасників (де вказано посаду), а просто з прес-центру. Але їх там, здається, не було… Проте вони поінформовані. Та ще й такі ввічливі…

Дуже цікаво!

Зненацька той, що стояв праворуч, з утаємниченим виглядом підморгнув Олегові й вкрадливо проговорив:

– Поб’ємося на що завгодно: зараз ви, напевно, міркуєте, звідки нам відомо ваше ім’я й місце роботи?

– На що поб’ємося?

– На ящик шампанського! – миттю пожвавішав хлопець.

– Тоді відпадає.

– Тобто я б виграв?…

– Так, – знехотя зізнався Олег. – То як же ви про все це довідалися?

– Від нашої людини в залі, ясна річ.

А-а-а, дідько, до чого ж просто!.. І чом би самому не дотумкати до такої очевидної речі?! Не приховуючи роздратування, журналіст мовив:

– Ну добре, годі жартувати. Усього вам найкращого! Дайте пройти.

– Як на мене, наша мила бесіда ще навіть не розпочалася, а ви вже йти зібралися, – промимрив хлопець, що стояв ліворуч.