Тимур Литовченко: Забути неможливо зберегти

Тим часом, на екрані Зорро, який зірвався з-під купола церкви, вдалося на льоту вхопитися за мотузку від довгої штори, проте Уерта хоробро перерубав її, і шляхетний захисник незаможників вилетів у кругле слухове вікно, розсадивши ногами кольоровий вітраж. Оскільки до землі звідти зависоко, полковник негайно восторжествував:

– «Кінець йому, кінець! Розбився, немає його!!! Він ме-е-ертвий!!!»

– «Хто мертвий?»

Це вже запитує блазень гороховий, сержант Гарсія (втілений на екрані блискучим коміком Мусташем). Послати б його подалі за оте тупе запитання, але, перемігши ворога, Уерта відповів доволі прихильно:

– «Зорро мертвий!!! Наре-е-ешті!!! Зорро мертвий!!!»

Тут так і хочеться скрикнути: зарано радієш, кретине – позитивні герої швидко не вмирають. Адже інакше не вийде хеппі-енду… І точно, Зорро знов входить до храму зі словами:

– «Не зовсім, полковнику. Ось він, Зорро! Гру ще не скінчено».

Двобій спалахує з новою силою, гігантський дог Патрач лякає Гарсію, той із зойком «Вибач, вибач, вибач!..» перекидається через край колодязя. Отут саме час перенести використаний посуд у мийку, докурити й забичкувати сигарету. Тепер поєдинщики на даху. Слово за Уертою:

– «Ця хвилина для одного з нас є останньою».

Зорро погоджується:

– «Нехай так! Настав час правди».

І нарешті зриває маску. Полковник здивований несподіваним відродженням нібито загиблого раніше губернатора:

– «О-о-о, ваше превосходительство! Але як ви здогадуєтеся, це нічого не змінює».

Вірно, не змінює: один різкий випад – і Уерта гине ефектно й видовищно: повільно осідає, потім зривається з даху й під дружне скрикування юрби гепається на майдан перед церквою. Далі вже не надто цікаво: полум’яна промова волелюбної Ортенсії Пулідо де Олівідадес (у виконанні чарівної Оттавії Пікколо) та від’їзд визволителя пригноблених, котрий вже знов на коні й у чорній масці.

Що ж, гарне старе кіно! Можна навіть сказати, геніальна картина. Набагато краща найсвіжішої версії з Антоніо Бандерасом. Там на самому початку Зорро бере участь у всенародному голосуванні за входження Каліфорнії до складу США. Треба ж до такого додуматися! Адже це вже не пригодницьке кіно, а чистої води порнографія…

Загалом, неправдоподібно все це.

У реальності ж маємо брудний посуд у мийці. Хоча нічого страшного, почекає до вечора. От якби мама жила з ним, а не з татом в Ічні [3]  Райцентр Чернігівської області. – от вона б отакого «огидного бруду» не терпіла б!

До речі, ще одна перевага холостяцького способу життя: роби, що й коли завгодно! Хочеш гробити печінку смаженою жирною жрачкою з перцем, часником, майонезом і кетчупом? Жери, скільки влізе! Курити на кухні, причому не у кватирку? Без проблем! Притягти туди лаптопа, щоб насолоджуватися за сніданком улюбленим з дитинства фільмом? Будь ласка! Читати з ночі до ранку старі добрі детективи? Так скільки завгодно!

А захочеться дівку – приведе він і дівку. І не потрібно вже ні від кого ховатися, плутати сліди, перед виходом із потайки винайнятої квартири оглядати сорочку в пошуках можливих відбитків губної помади, принюхуватися, чи не тхне піджак чужими парфумами… Загалом – ніяких ревнощів, зате суцільний відпочинок нервовій системі.

От чого по-справжньому шкода, то це відсутності в будинку Вітальки. Щоправда, бачаться вони щонеділі, а іноді також по суботах – адже Вітальчина мамуня тепер цілком вільна емансипована жінка, зайнята пошуком нового дорослого об’єкта для дурнуватого перевиховання. Ну що ж, розлучення в цьому плані могло би скінчитися й гірше… Значно гірше.

Олег набурмосився. Якось по-дурному особисте життя в нього склалося! Усе починалося справжньою ейфоричною феєрією: красуня Оксана була до нестями закохана у нього, молодого випускника одного з провідних гуманітарних вишів Києва, перспективного кінорежисера… і все таке інше.

Але СРСР наказав довго жити, Україна стала незалежною, і почалася така круговерть!.. Кіномистецтво марніло на очах, тож усі амбітні перспективи Олега поступово розтанули. І якщо Остап Бендер перекваліфікувався в кербуди, то колишній режисер, не спромігшись утриматися навіть на телебаченні, насамкінець перетворився на «писучого» журналіста… не найгіршого, треба сказати. Але й зірок з неба не хапав.

Оксана ж, що називається, швиденько обігнала чоловіка на віражі: почавши з бухгалтерських курсів, завдяки заповзятості й діловій хватці поступово піднялася до директора невеличкої симпатичної фірмочки, що торгує «Церезитом», керамзитом, лаками, фарбами й іншими будматеріалами. Поки подружжя було молодим, замислюватися про дітей просто не наважувалися. Віталька народився у них аж в 2003 році.