Тимур Литовченко: Забути неможливо зберегти

Як і кожну пізню дитину, батьки його обожнювали. Але як це нерідко буває, стосунки останніх тепер остаточно зіпсувалися. Важко сказати, що стало причиною розриву. Можливо, те, що після Помаранчевої революції закрилася газета, у якій працював Олег, – оскільки підтримувала «регіоналів», які у підсумку програли. Тому Оксані довелося терміново завершити відпустку по догляду за дитиною, а безробітному газетяреві на два роки перетворитися на няньку. А можливо, зіграло роль щось інше… У всякому разі, в 2010 році вони офіційно оформили розлучення, а восени минулого року нарешті роз’їхалися. Така от смутна історія.

Щоб не псувати настрій з самого ранку, він розбудив комп’ютер рухом мишки, відкрив браузер і пройшовся новинними сайтами: для роботи згодиться… Однак брати й сестри по журналістському цеху, мабуть, ще не доповзли до робочих місць, огляди ж учорашніх подій і анонси сьогоднішніх він уже бачив. Справді, ще тільки 8:45 – для «свіжака» зарано.

Зазирнув на пошту. На жаль, «полковникові ніхто не пише…»

Ех!

Утім, настав час вибиратися в редакцію «Кур’єрського експреса», бо до 10:00 саме може приспіти якесь завданнячко. Тому годі баритися. Тим паче, однокімнатний «барліг», що дістався йому після сімейного розміну, розташований вже не так зручно, як колишнє сімейне гніздечко. Звідси до метро цілих три зупинки автобусом, а якщо зранку на проспекті пробки, то можуть виникнути проблеми…

Щодо ранкового завдання він, виявляється, мав рацію.

– Привіт, Петровичу, тут саме для тебе дільце припливло.

Доля «вільного» широкопрофільного власкора така, що при потребі його може заангажувати редактор будь-якого відділу газети. У даному випадку до нього звертався Валерка Мазайло з «Соціуму» – тут він працював найчастіше, тут же мав робоче місце. Ну що ж, хоч і не політика… однак проблеми суспільства не найнудніші.

– Що за дільце?

– Просто на планерці шеф на тебе розписав, – Валерка ніяково посміхнувся. Був він років на п’ятнадцять молодшим від Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручність, шанобливо називав власкора по батькові.

– Я розумію, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?

– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, із цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференція збирається. Секретарка тебе вже акредитувала.

Щоб не застогнати від розчарування, Олег щосили замружився.

– Я розумію, Петровичу…

– Якщо людина справді бажає спалити себе, то без зайвих слів приймає бензиновий душ і чиркає запальничкою, а не скликає із цього приводу прес-конференцію.

– Розумію. Більше того, шеф це також розуміє.

– Але навіщо тоді нам захід для дебілів?!

– Петровичу, а я звідкіля знаю?! – Валерка приречено розвів руками.

– А прес-анонс до цього тухлого дільця є?

– Авжеж! Пішли до мене.

У відділі «Соціум» Олег нарешті одержав надіслану до редакції цидулку, переглянувши яку по діагоналі, зрозумів підґрунтя рішення головного редактора. Як і слід було очікувати, прес-конференцію збирав аж ніяк не майбутній самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвідоміший базіка з усього нинішнього скликання. Отже, метою перебування там є аж ніяк не психічно неврівноважений кандидат у самогубці, а вельми ексцентричний політик…

– Наскільки я розумію, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висміювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.

– Петровичу, які у нас можуть бути табу?! Які «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…

– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумів тебе, Валеро.

– А якщо зрозумів, то й добре.

Ні, насправді, ясна річ, було невеличке коло політиків, громадських діячів і потужних бізнесменів, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але ніяк не насміхатися. Зрозуміло чому: ці люди спонсорували газету…

Але Ростислав Маслаченко був не з їхнього числа: перебуваючи в одвічній опозиції до будь-якої влади, він водночас далі гучних слів і феєричних вчинків жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вічний клоун» – то це затіяти бійку з представниками чергової провладної фракції, зірвавши чергове сесійне засідання або телевізійне ток-шоу. Його витівки відверто потішали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому і тримався.

Гріх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч і без особливого ентузіазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потім вони з Валерою викурили по сигареті, побалакали про черговий етап пенсійної реформи і його «підводні камені», приховані від широкої громадськості. Нарешті, прихопивши редакційний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.