Юля Пилипенко - Руденька

І мені назавжди запав у пам’ять образ одного хлопця з Арґентини… мого героя і однодумця…

Цей хлопець знепритомнів на тенісному корті: він лежав на харді й бився в конвульсіях. Першим зорієнтувався український лікар і підбіг до нього. Через хвилину біля нього вже були лікарі з усього світу. Миттєво приїхала «швидка», і хлопця відвезли. Увечері в готелі я запитала у його товаришів по збірній, що трапилося. Вони відповіли, що він у реанімації, але «прорветься». Виявилося, у хлопця не прижилася нирка і йому взагалі не дозволяли летіти на чемпіонат, але він наполіг. Хотів підтримати команду.

Наступного дня ми приїхали на закриття – заключний банкет. На вулиці було дуже парко, попри те, що сонце вже давно сховалося. Всі прагнули якнайшвидше сховатися в приміщення. Біля входу стояла тільки одна людина: хлопчина з тенісного корту. Він чимось нагадував мені бісика: скуйовджений чуб, чорний костюм, напіврозхристана білосніжна сорочка, метелик, що з’їхав набік і висів на його грудях, як чудернацький медальйон… В одній руці він тримав сигарету, а в другій – запітнілий пластиковий стакан з пивом. Він жадібно ковтав гаряче повітря в перервах між затяжками, цмулив холодне пиво і потішно облизував губи. Він вітав усіх на вході, розповідав якісь анекдоти, реготав… і був цілком щасливий. Він наполіг, щоб його випустили з лікарні, також як наполіг на тому, щоб його включили до команди збірної своєї країни. Як він це зробив? Важко відповісти… Моєю зброєю проти лікарів завжди виступали сльози у поєднанні з усмішкою… що робив з лікарями він – я не знаю… Але це було неймовірно… його погляд: у ньому було стільки сили, бажання жити, любити, боротися, сміятися, дихати… Чи дозволили йому лікарі пити пиво і курити? Не думаю, враховуючи те, що в нього були серйозні проблеми з новою ниркою, і ще вчора він лежав у реанімації. Чому він пив крижане пиво і курив? Та тому, що він обожнював пиво і йому хотілося курити цього дня. І коли вчора він бігав тенісним кортом, він точно не думав про те, що через хвилину нова нирка його підведе і він лежатиме непритомний. Вірив він у те, що завтра з ним усе буде гаразд… чи боявся, що все може повторитися? Він просто про це не думав, тому що сьогодні його єдиним бажанням було стояти на нагородженні разом зі своєю командою і відчувати смак крижаного пива на губах. Сьогодні… ось що по-справжньому важливо. І цей ковток пива означав для нього стільки ж, скільки для мене холодний персиковий чай Lipton. У нас із цим хлопцем була одна віра. Ми віримо тільки в сьогоднішній день: літній чи осінній, сонячний чи дощовий, веселий чи сумний, але реальний, відчутний і справжній, тому що ми дихаємо ним і відчуваємо його. І жоден лікар світу не змусить повірити нас у те, що «завтра» має значення… Хай спочатку доведуть, що це «завтра» існує десь, окрім нашої власної уяви.

P. S. Кожна людина сама обирає свій життєвий шлях і формує віру. Тільки шлях заздалегідь визначений і накреслений, а от віра – це вже ваше. Будь ласка, не вірте у список Forbes, індекси Nasdaq і прогноз погоди. Цікавтеся, але не вірте. Вірте у Себе, Свою Мрію і приголомшливе свято під назвою Життя.

Не з Парижа,

але з Нескінченною

Любов’ю до Вас,

Руденька.

Є багато речей, про які я не знала, яких не бачила, не розуміла… Мені б дуже хотілося, щоб Він коли-небудь сам розповів вам свою історію… історію Людини, яку я Люблю Більше, ніж Сонячне Світло, Солодкі Карамельки «Чупа-Чупс» і Всі Кольори Життя.

Можливо… коли-небудь я дам почитати вам щоденник моєї Мами – найдорогоцінніше, що у мене є…

To be continued…

А поки що… залишаю вам на пам’ять кілька шматочків своєї душі і нестертих елементів моєї пам’яті…

22.08.2010, о 19:44, ‹ВІН@googlemail.com› написав:

я сьогодні вперше не купив тобі магнітик у новому місті… причому собі купив, а тобі ні… тому що подумав, що я тобі їх вже багато накупив і жодного не віддав… причому перший я тобі купив рівно рік тому в Ірландії, здається…

сьогодні я в Копенгаґені… правда, русалку суки-китайці спи…ли, тож русалки я не побачив… ну й х… з нею… :) … гаразд, завтра в Осло куплю тобі магнітик… черговий, і, напевно, не віддам… зате у мене вже з’являється твоя колекція магнітиків… може, скоро спеціально для них куплю ще один холодильник… тож розслабся… життя налагоджується…

спробуй пожити на вокзалі… раптом сподобається… це нині тренд…

скільки тобі треба грошей, щоб туди переїхати??? я дам… хоча в принципі, напевно, буде простіше вокзал купити :):) . треба порахувати… і вирішимо…