Юля Пилипенко - Руденька

Наступного ранку мене розбудить мама, і я побачу її сповнене жаху обличчя. Я запитаю в неї, що трапилося, і вона тремтячим голосом відповість мені: «Юлю… ти… жовта…» До мене поволі дійде зміст кожного вимовленого слова, і я зрозумію причину жаху на її обличчі… Історія повторюється…

Мама відразу ж подзвонить татові, який тоді з нами не жив. Тато вже через п’ятнадцять хвилин сидітиме за кермом машини і везтиме мене до лікарні, яка була просто за рогом мого університету… Мені здавалося, що тато дивиться на дорогу, але не бачить її… Мені зроблять УЗІ і не зможуть нічого пояснити. Єдине, що нам скажуть: «Печінка не збільшена і не зменшена… Це не цироз…» Тато нервово ходитиме по кабінету і питатиме при мені: «Точно не цироз?» «Точно, – відкажуть дніпропетровські фахівці. – Можливо, у неї просто жовтяниця… чи жовчний… Вам треба до інфекційного відділення… на “Канатну”…» І мене відвезуть на «Канатну», де ставитимуть крапельниці й годуватимуть ліками під назвою «Ентеросгель».

У цій лікарні працюватимуть чудові фахівці. Вони скажуть мені, «щоб я не хвилювалася», бо «від жовтяниці ще ніхто не вмирав». І я б дійсно через два-три дні вже більше ні про що не хвилювалася, якби цього ж дня про мою хворобу випадково не дізнався Він.

P. S. Я переживу екзамен з вишки, бо я на нього не піду. Мені й так поставлять заповітну «п’ятірку». Але тепер у мене будуть зовсім інші проблеми. Цього дня моє життя зміниться назавжди. І для мене назавжди помре «завтра».

P. P. S. Коли ми з мамою після трансплантації печінки гуляли вулицями Ессена, на мобільний подзвонив мій тато, який повідомив, що дніпропетровські лікарі нарешті прислали свій висновок щодо моєї хвороби: «Вірус нез’ясованої етіології».

Що я робила до сімнадцяти років?… Ніколи не хворіла… жила, як усі… гірше за когось і краще, ніж хтось… грала в теніс… ходила до школи… добре вчилася… зустрічалася з бандитами і відмінниками… літала на навчання до Лондона… подорожувала з батьками і без них… каталася на мотоциклах… стрибала з парашутом… у когось закохувалася… за кимось страждала… так, я страждала, і дуже. Але ніхто цього не бачив і не знав, тому що люди в першу чергу звертають увагу на усмішку. Я страждала за коханою дорогою Людиною, яка назавжди залишила мене через чотири дні після того, як мені виповнилося сім років… і мені потрібні були стрибки з парашутом, пірсинг, тенісні турніри, поїздки, перельоти – все, що завгодно, аби хоч якось заглушити цей дитячий біль. Я нудьгувала за ним… завжди.

P. S. Я не знаю, який тут може бути «постскриптум».

«The Show Must Go On»… це була його улюблена пісня…

Я ненавиджу число «12».

Ось що залишилося у мене в пам’яті від 12 липня 1992 року. Я прокинулася вранці: мами і Юрка немає. Дивно. Я підбігла до бабусі й запитала у неї, де вони. Бабуся відповіла: «Юрочці стало погано, приїхав лікар… і його забрали до лікарні».

Вдень пролунав дзвінок. Бабуся взяла слухавку і заплакала. Мені можна було вже нічого не говорити. Слова були не потрібні. Я не хотіла їх чути. Я відмовлялася. Мені хотілося втекти. Бабуся поклала слухавку, подивилася на мене і сказала: «Юлечко, Юра помер».

Я пам’ятаю свій дитячий крик: «Це неправда! З моїм братом не могло цього статися! Чому це сталося… саме з моїм братом?» Але це була правда, і я чудово це розуміла.

Я пам’ятаю, як я плакала. Я плакала так сильно, що мене нудило. Я пам’ятаю свого пуделя Кріса, якого мені хотілося притиснути до себе міцніше, щоб він мене трохи зігрів. Я пам’ятаю, як приїхала мама. На ній було жовте плаття в чорний горошок… Я пам’ятаю, як нам не віддавали його тіло…

Я пам’ятаю, як прийшли друзі мого брата, з якими він спілкувався, коли ми приїжджали до бабусі. Я пам’ятаю їхні імена. Вони сиділи поруч зі мною на траві, неподалік від будинку, і розповідали мені про те, що на моїй маленькій іграшковій приставці можна дивитися кольорові мультики. Але це була не моя приставка. Це була Юркова приставка. І на ній не можна було дивитися кольорові мультики. Кольорових мультиків більше не існувало. І не треба мені брехати. Тоді я не зовсім розуміла, що ці прості сільські хлопчиська хотіли, як краще… вони намагалися хоч якось мене розвіяти… допомогти моєму величезному дитячому горю.