Юля Пилипенко - Руденька

В аеропорту Франкфурту нас чекала машина «швидкої допомоги», професійний водій і супроводжуючий лікар. Нас чекав Ессен.

P. S. Колись я неодмінно дотримаю слова, яке дала добродушному таксистові з Тель-Авіва… Полечу до Ізраїлю… цього разу як турист. Я втішатимуся гарячим сонцем і щосекунди повторюватиму про себе «дякую». Тим паче в Єрусалимі залишилися мої брюки від «Diadora»…

– Юлько, привіт… я тебе дуже давно не бачив… ти вже доросла дівчина… добре виглядаєш, – Він говорив якось збентежено, враховуючи обставини, за яких ми знов зустрілися.

– Привіт… Геночко. І я тебе дуже давно не бачила… Ти дуже гарний. Тобі личить білий колір, – мені було дуже важко приховувати своє хвилювання, бо я чудово знала, що мене забрали з цієї жахливої лікарні тільки завдяки Йому. І я знала, що приватний літак, яким ми з мамою летітимемо до Ізраїлю, теж організував Він… і мою візу… і решту… я знала, що ізраїльського консула у свято забирали з дачі для того, щоб мені поставили цю візу… я знала, що Толя – водій Гени, який панічно боявся літати літаками, незважаючи ні на що, забрав у Києві мій паспорт. Я знала, що ми чекаємо, поки він прилетить з Києва, передасть нам паспорт, і ми відразу ж приватним літаком полетимо до Тель-Авіва – я все це знала, але щиро не розуміла, до чого такий поспіх.

– Знаєш, у мене незабаром день народження… вісімнадцять років… і я досі не знаю, як його відсвяткувати… і чи встигну я повернутися. – Мені дуже хотілося поговорити про якісь «земні» проблеми…

– Так, Юленько, знаю… В Ізраїлі дуже хороша клініка… кращі фахівці з усього світу… вони швидко зрозуміють, що з тобою, і цілком можливо, що ти вже через кілька днів повернешся додому. – Він ретельно добирав слова.

– Так… було б здорово… знаєш… «Канатна» – жахлива лікарня… там усі якісь злі, агресивні, і вони толком нічого не кажуть… дякую, що забрав мене звідти… і цей лікар, який летить з нами до Ізраїлю… він навіть не міг мені з п’ятого разу вставити в горло якусь трубку, психував і говорив, що я сама у всьому винна, бо не можу спокійно лежати… Не можна його десь загубити?

– Хай летить. А там побачимо… – Він усміхався.

– Генко, а якщо я повернуся до свого дня народження, ти відсвяткуєш його зі мною?

– Авжеж. Навіть якщо повернешся на день пізніше, все одно. Будемо курити дорогі сигари. Мама мені сказала, що ти куриш…

– Так… буває… колись кину… – Мені дуже подобалося говорити в майбутньому часі, тому що у мене були певні сумніви з приводу свого власного. – Геночко… я можу тобі вірити?

– Так, – Він промовив це не просто впевненим голосом. Це було написано в Його очах. На відміну від решти очей, які я бачила до зустрічі з Ним.

І я повірила. Тільки Йому. Він міцно обійняв мене, поцілував, я навіть не розплакалася, і ми з мамою зайшли до VIP-зали дніпропетровського аеропорту. Це було вперше, коли я летіла через VIP. Це було вперше, коли я обіймала тата і чогось боялася…

У мене завжди була мрія політати приватним літаком. Мені все було цікаво: приємний екіпаж, молоденька стюардеса-туркеня, маленький комфортний салон… я, мама… і лікар, якого я незлюбила після того, як він повівся зі мною в інфекційному відділенні дніпропетровської лікарні… Мені справді хотілося, щоб він загубився і зник… Мене дратувало кожне його слово, кожен жест, міміка – геть усе… Я з дитинства відчувала людей, і мені здавалося, що він не заслуговує на те, щоб летіти в цьому прекрасному літаку… Я ще не розуміла, в чому причина мого «важкого стану», але я точно знала, що ця людина супроводжує нас на випадок, «коли щось піде не так». А ще я знала, що він нічим мені не допоможе, «коли щось все-таки піде не так», бо він навіть із сьомої спроби не зміг уставити катетер в мою шийну артерію, і я не витримала і закричала: «Мені боляче! Давайте я сама вставлю. Розкажіть, як». А коли мені розповіли, скільки йому заплачено за мій супровід…

Стюардеса-туркеня з чарівною усмішкою підійшла до нас і запропонувала йогурти і чудові зелені яблука, які я просто обожнювала. Моєму щастю не було меж. Я вже кілька днів як слід нічого не їла, а йогурти виявилися моїми улюбленими: німецькі, фірми «Zott», виноградні з мигдалевою крихтою. Я радісно усміхнулася, подякувала їй, узяла яблуко і попросила у неї два йогурти.