Юля Пилипенко - Руденька

– Тобі не можна, – пролунав голос мого супровідника.

– Чому не можна? Ви мені самі сказали, що мені не можна тільки «червоне» і «жовте», забороняли мені їсти помідори і пити банановий сік. І мене останні кілька днів годували яблуками і йогуртами. Чому зараз не можна?

– Тому що поки невідомо, що з тобою. – Він навіть не дивився на мене. Він дивився на яблуко.

– А вчора було відомо? Чому вчора мені можна було пити яблучний сік з тетрапаків, а сьогодні я не можу з’їсти натуральне яблуко? Я вмираю з голоду. – Я відчувала, що починаю заводитися.

– Тому що я сказав «не можна». – При цьому він забрав у мене яблуко… і надкусив його.

Це був найгучніший хрускіт яблука в моєму житті. Він залишився в моїй пам’яті. Він довів до кипіння мою кров.

Йогурти, звичайно, він мені теж заборонив. Протягом усього польоту цей… чоловік… гриз яблука і сьорбав мої улюблені йогурти… і ще – турботливо цікавився, чи все у мене нормально. Так. У мене все було чудово.

Моя мама… вихована, інтелігентна, добра жінка… навіть вона насилу стримувала емоції.

Питання було просто в зеленому яблуці. Але тоді для мене це було так важливо. Для мене було так важливо, щоб мені довели і показали, що все не так погано, і подарували мені надію, як зробив це Геночка… Мені треба було в щось повірити. А в що я могла повірити, коли мені забороняли все, бо не знали, «що зі мною»… Чому моя мама не доторкнулася до їжі в цьому літаку? Не тому, що вона не була голодною після цілодобових лікарняних марафонів і безсонних ночей, а тому, що заборонили мені. Мені не можна було їсти, і вона теж не їла. Але мама мене шалено любить… Стюардеса-туркеня не могла мене любити так, як моя мама… і вона погано говорила по-російськи. Але іноді досить побачити… і не треба нічого розуміти. Вона подивилася на мого «лікаря» так, як уміють дивитися тільки турецькі жінки. Потім вона подивилася на мене… і ми зрозуміли одна одну без слів.

Мій тато з дитинства почав давати мені «кишенькові» гроші для того, щоб я відчувала себе незалежною від інших людей і завжди могла за себе заплатити. Мій тато завжди учив мене, що коли я йду до кафе з друзями, але вони можуть дозволити собі тільки чай, то мені треба або замовити те ж саме, що й вони, або, якщо мені хочеться щось, окрім чаю, – тактовно всіх пригостити, поділити на всіх. Це матеріальний стримуючий чинник… Але в ситуації, яка виникла в літаку, не було місця матеріальному стримуючому чиннику. Мені було сімнадцять років, і я зрозуміла цю ситуацію по-своєму.

P. S. Геночка таки «загубить» цього лікаря. Просто тому, що Він іноді забудькуватий. Тому, що Він і далі робитиме все можливе для того, щоб урятувати моє життя чи максимально продовжити його. А лікаря забудуть у Туреччині, але сплатять йому кілька днів відпочинку в непоганому готелі… Сподіваюся, що в цьому готелі були смачні зелені яблука, які так любив мій «супровідник». Що ж до мене, моя думка про українську медицину сформується раз і назавжди: «Тобі не можна “червоне, жовте і зелене”, бо ми не знаємо, що з тобою». Хай не ображаються справжні фахівці й професіонали своєї справи, яких немало у цій країні. В Ізраїлі мені дозволятимуть усе, бо швидко зрозуміють, «що зі мною», і просто вже не буде сенсу мені щось забороняти… а в Німеччині мені дозволятимуть усе, бо це єдиний спосіб довести людині, що вона здорова і живе повноцінним життям. І… якщо чесно… я дотепер обожнюю гарні зелені яблука, але ненавиджу їхній хрускіт… тому намагаюся пити фреші.

Від самого ранку я дивно себе почувала. Начебто все було, як завжди, але щось пішло не так. Нічого не боліло… хоча здавалося, що у мене температура тридцять дев’ять. Кожен крок був немов «через не можу». Я дійшла висновку, що занедужую, вранці побігала крос під улюблену музику, навіть пограла в теніс, а вдень зустрілася зі своїм другом Сашком, з яким ми жадібно поїдали «фіш фінґерс» у Макдональдсі. Надвечір я відчула страшенну втому… Але мене це не хвилювало, бо мене турбували зовсім інші проблеми. По-перше, мені треба було вирішити, кого запросити на свій день народження. По-друге, я досі не знала, як і де мені відзначити своє повноліття, а залишалося менше двох тижнів… По-третє, що було справді жахливо, мені треба було наступного дня скласти іспит з вишки, [59] Вишка – студ. вища математика. причому здати на «5», тому що мені не хотілося псувати заліковку страшною цифрою «4». Я нічого не знала з цього предмета, точніше, щось знала, але далеко не все… Я взяла книжку… Сидіти було якось важкувато… мабуть, підвищувалася температура. Я подумала, що книжку можна почитати й лежачи… Я лягла, але зрозуміла, що дуже хочу спати. Стрілки годинника ледве-ледве переступили за 20.00… Я не розуміла, що зі мною. Спати хотілося так, що я вирішила нічого не вчити. Це було на мене не схоже… але як же хотілося спати… Я відклала книжку, вимкнула лампу, заплющила очі і подумала: «Все-таки в Макдональдсі офігенно смачна їжа… Головне, завтра пережити цей іспит, а потім думатиму, що робити з днем народження…»