Александр Ульянов - Софія

А зараз Лукаш – у білому, з чистого мармуру, на шість персон, маленькому, колись дуже затишному, а нині пропліснявілому, як французький сир, із запахом смерті і валеріанки, з красивою азіатською співачкою у глибині оксамитової червоної сцени. Ресторанчик будувався з огляду на три будинки, що обсидіановими клинками вгризалися в чисте непорочне раніше небо, з купками білих і живих, наче шкодливі миші, хмар. Так, зараз тут нікого не було, але він міг навіть через багато років згадати тих, що сюди приходили. Ані їхні звички, ні їхні навички, ані їхні професії Лукаша не цікавили, як не цікавили справжні прізвища, але він знав, що колись були і є: Муха, Утюг, Дашенквас, Паровоз і Річмонд, х-м, наче тобі пачка задрипаних американських сигарет по гривні за блок на блошиному ринку. Лукаш тоді побачив її зі спини. Музика тягнулася повільно під чорнильним небом, перед блискучими очима, висіла спокусливою горгоною над столиками. І в цьому було щось таке, чого, на жаль, йому не вистачає… Він повертів головою, шукаючи офіціанта, що анекдотично тріпався по телефону. Тоді всі ненавиділи червоні зірки, червоні кумачі – всі марили Америкою. Куди воно у вас поділося, педрили, що ви понатягали майки з маоцзедунами, червоносракими комісарами? Він замовив собі абсенту і зараз пив невеличкими ковточками.

Потім він подивився на білу верхівку будинку, а саме на майданчик для гелікоптерів. Одразу через вікно, через жовтий простір, наче крізь протоплазму. Лукаш протер очі рукою, але від того зробилося ще гірше, і на його обличчі відбився подив, наче він щось пригадав. Хоча підсвідомість говорила, що ліпше не починати, а реальність ясно промовляла: «Котися ти під три чорти», він став шукати причину, що нині сховалася за цими протоплазмовими днями. Ані в спогадах, ані в реальному часі. Але все одразу стало на свої місця, коли великий чорний птах упав згори, упав чорною грудкою пір’я, розправив крила перед самою землею, знову склав, стрілою покривши відстань від Лукаша й обсидіанового ікла будинку, й ударився об вікно, умившись живим вогнем іскор.

Усі четверо – а їх було саме стільки – підняли руки до обличчя. За хвилину хвиля скла і повітря упала на підлогу. І останньому, тому, що четвертий, з невиразними рисами, з кривою усмішкою, птах учепився кігтями в обличчя. Лукашу зараз би думати про інше, але він захоплено дивився, як птах, досить дивний у цих краях, рвав обличчя, губи, видряпував очі чоловікові у сірому однострої, з гугнявим ціпочком у руках. Він навіть витягнув сигарету, закурив, а потім кинув у попільницю, і сигарета закрутилася дзиґою. У животі у нього відкрився жар, ціла жаровня, а яйця зробилися просто мідними й гули, здавалося, від кожного його необережного поруху. Далі все урвалося, як зникає лихоманка чи там нежить на початку осені. І Лукаш зачудовано повів головою, зовсім тобі як кінь. Так поводяться люди, котрі знають, що тут нічого подібного ніколи не трапиться, не відбудеться. І страх того, що прийде, брав приском ерогенні зони. Зал ресторану похитувався, наче стара вичахаюча первісна калюжа.

Коли закривавлене пір’я густо заслало білий мармуровий діл, а кров оббризкала фонтанчик з надто сексуальними русалками, Лукаш підвівся, пересів за інший столик, опинившись один на один з обличчям чоловіка, що більше нагадувало алкогольну маску. Саме такі сюди і повинні заходити, – чомусь вирішив він. Офіціант схилився над підлогою, молочно-шоколадний метис, прицмокував губами, тер щось у пучках. Потерпілого відводили у підсобку, коли офіціант підвівся. Він випростався, високий і дужий, і раптом червоний батіг з його грудей сьорбонув зі звичним для цього випадку присвистом повітря, і він вигнувся дугою, наче коршак у чужих невидимих руках, усім своїм тілом, блиснувши востаннє лаком своїх більмів, засвітивши чорнотою африканської ночі, і полетів, поїхав підлогою до протилежної стіни, де висіла картина метрів три на чотири голої шоколадниці у стилі а-ля бароко.

Маска напроти несподівано, як у таких випадках, ожила, досить жваво заворушила м’язами на обличчі, а руки злилися в єдиному потоці жестів, таким робом підтримуючи міміку і сказане.

– Що, голубе, хтось бажає тебе убити і хтось бажає твого життя. А може, це одне ціле? – сказала маска, але Лукаш уже не слухав, а відіпхнув його рукою і побіг, пригинаючись, через усю залу.

Він біг і думав, що нічого не може перемінити – за вітриною, що колись витримала б і град куль, а нині була лише благеньким прихистком, рвалися шматки реклами: голі груди, чиясь нога, велетенське око зі шматком мегаполіса замість зіниці. Бігти було важко, але й те, що за склом, рухалося якось повільно, наче на чверть швидкості, і Лукашу прийшло в голову, що, напевне, так виходить перед самою смертю, а тому треба все запам’ятати, благо, що згадувати вже немає ніякої користі. Лукаш біг попід декоративними пальмами, дивуючись, що ще має можливість, ні, навіть цікавість дослуховуватися до чужих голосів, до чужих звуків, що засіли у цій нетривкій ресторанній тиші, наче колючка, наче удар небесного бича. Усе для нього було чужим, окрім цієї затаєної ресторанної тиші. Він зупинився на мить, дивуючись чарівності візерунка перського килима з довгою ворсою. Цей килим нагадував велетенську теплу тварину, що розляглася на сонці і, склавши лапи, мирно дрімала. Але Лукаш біг. Він біг і бачив перед собою обличчя. Коли він розігнувся, тоді це і трапилося. Шквал вогню і свинцю, міді і свинцю, потоки скла накрили всі столики разом з живими людьми: спочатку зникли дві лесбійки, що телепатично спілкувалися між собою, затим хвиля піднялася сірим рукавом і накрила решту, вихлюпнувши на білий мармур кістки, зуби, густу чорну кров.