Александр Ульянов - Софія

– Як у кіно, – сказав Лукаш і побіг.

Вона підійшла до дзеркала, що закривало половину обшитого кедром холу. У повітрі висіла волога і хвойний запах, наче хто по кутках порозливав пляшки із джином. Вона поправила зачіску, і звичність рухів, їхня методична, навіть мелодійна повторюваність нагнала думку, що вона не молода, ну, не щоби вже зовсім, але не молодіє – це вже точно. Син, котрого вона лишила на вулиці, був чи не головним підтвердженням: він курить, але ще ховається від неї. Надія трохи відійшла убік від дзеркала, виставила ногу у рожевій сукні, і дзеркало відрізало, переполовинило її, наче в атракціоні чи у фільмі жахів. Це виходило зовсім неприємним. Кондиціонери – четвертого покоління, і, видно, тому вони не давали бажаного затишку. Вона пройшла у довгий коридор, де було темно, тхнуло кисло-солодким потом із людським вивітрілим сіменем, сечею, дорогими парфумами, дорогою випивкою. Це був стриптиз-клуб «Ямайка». Там, у підвалах, під її ногами, під її поступом, під її підошвою, під цим паркетом смерділо першокласним драпом, першокласним трахом, першокласним садизмом. Вона на якусь мить замріяно заплющила очі. Надія зупинилася. Живіт звело солодкими спазмами, ноги трохи розсунулися, наче щось заважало йти. «Як у корови», – подумала Надія, проходячи повз порожні столики до барної стійки. Альбінос-бармен у чорній майці, з яскравими губами, спочатку зиркнув їй за декольте, а потім простягнув пачку «Данхіл» і мартіні. Надія сіла за мельхіоровий підсвічений столик, зробила швидко кілька ковтків; на третій, – знала вона, – повинен зайти син. Коли зробила шостий, а потім уже і восьмий ковток, вона враз неспокійно зайорзала під столиком ногами. Вона відчула, як усім тілом розливається зелений холодний неспокій. За білими дюнами закричав муедзин.

Звідси, із сотого поверху, він чув, як тріщить пісок, тріщать зуби та кістки. Майор перевів погляд на скляну гільзу – іншого він не визнавав, протягнув поршень, солодко спостерігаючи за контролем крові, що увірвався у каламутну речовину. Голосно видихнув, попрацював м’язами живота і врешті відригнув, що буває дуже рідко у хронічних наркоманів. Здоров’я ще у нього є. Подивимося далі. Зліва лежала пласка рівнина і відразу, кілометрів за десять піску – сталевий косяк моря. Майор витягнув сигарету «Капітан Блек», закурив, потім постояв ще хвилину, хилитаючись тілом, наче проститутка, і взяв до рук рацію, її ізраїльську копію. Знову відригнув і сказав:

– Продовжуйте!

Чорний спецназ розповзався біля натягнутої сітки. Майор одягнув сонцезахисні окуляри і подивився на киплячу смолу автостоянки.

– Зараз почнеться гармонія, яку ти шукав усе життя. – У майора звузилися і зробилися жовтими очі. І незрозуміло, кому він говорив. Чи, може, він сам шукав цю гармонію.

Яскрава, як феєрверк на День незалежності, машина з чорного блискучого металу, бризкаючи догори грибами червоної пилюки, зупинилася біля квадратної, із синього скла, двадцятиповерхової будівлі. Блондинка за кермом «хаммера» потягнулася, відчинила дверцята, вийшла, закинула голову назад, подивилася у простір між склом і небом, граючись, відкинула попку і хмикнула. Так робили лише жінки, котрим чогось хотілося в житті, але вони того не знали і знати не хотіли. Вони бажали у вісімнадцять чи то вже шістнадцять років тільки спокою, купу карликових свиней, кошенят, морських свинок і всілякої гидоти. Таким був настрій і у нашої знайомої – ані широке білопінне крило моря, ані пейзажі з бедуїнами і пальмами, ані дешеві шикарні бутики її не приваблювали. Цей комплекс зі змішаними культурами побудували на березі Чорного моря кілька років тому шестеро олігархів. Сюди вклали страшні гроші, але ще більші надумали на цьому наварити. Мегаполіс за розмірами ледь не більший за столицю. Його секретно зводили замалим не двадцять років. Це Софія знала, і це спочатку її цікавило – пройтися вулицями сімдесятих, щоб потім потрапити відразу в третє тисячоліття. Ось цим вона пройнялася, але нічого особливого не відчула, коли фантастична грибоподібна маса скла і бетону піднялася перед її очима після довгого сидіння за кермом «хаммера». Вона ще хотіла побачити хлопців: їй хотілося щось їм сказати. Несвідомо чи свідомо Софія розуміла, що сказати їм нема чого, їй також, але забути одне одного вони не можуть, як хворі однієї палати. У цьому й була причина, яку відчувала дівчина, але не знали четверо хлопців. Вона ткнула перед велетенськими, майже у цілий поверх, скляними дверима карткою двом охоронникам й увійшла під водоспади запахів та прохолоди.