Александр Ульянов: Софія

Вони жили в самій лагуні на березі океану. З ними іще три туземці, один проповідник, який привозив товар з континенту. А так офіційно їх було троє: Лукаш, Надія і Софія. Софія ночами гуляла берегом, мовчазна і доросла, й не думала, що трапиться чи трапилося у її житті. Вона складала сумні балади, а Лукаш виловлював трупи дельфінів і різав їх. Життя наближалося до ідеального. Світлова батарея давала світло, гарячу воду і все необхідне для життя. За два роки Софія виросла в дорослу жіночку. Вона багато що розуміла, але коли хвилювалася, продовжувала шипіти, зі свистом викидаючи слова. Одного разу Лукаш підвів голову і побачив: чиїсь ноги теліпаються у повітрі. То спробувала повіситися Софія, не вирішивши проблему свого життя. Вона залишила записку. «Немає нічого – ані радощів, ані щастя». Вона й зараз у своєму незрозумілому світі. Не жорстокішому за наш. Софія зараз сидить на березі океану, читає Євангеліє і згадує зі сльозами всіх, кого убила. Сльози Софії, її молитви.

Кожен вишукує у житті найкраще. Хтось шукає у Біблії відповіді на всі маразми, помічаючи їх, і вірить, що ніколи не втратить рай. Лукаш молився, а потім ішов оглядати кліщових паразитів у п’ятах туземців. Кліщі були противними і ніяк не хотіли покидати ратиць їхніх пацієнтів. А так острів був у міру модернізованим. Коли він проходив – Софія сиділа на своєму місці біля океану. У Лукаша хололо серце й опускалося на рівні шлунка, коли він її бачив. А вона з осміхом дивилася йому, смішному чоловічку у вилинялому сомбреро, в спину. Більше спогадів у неї не було.

9 квітня – 1 листопада 2008 року,

м. Київ