1979 РІК. ПІВДЕНЬ
Інка запхнула в круглого задка гребінця, хрюкала і ходила на чотирьох по квартирі. Касим заходився від реготу. Ми розсталися відразу біля плавучого ресторану. Я пішов зі своєю дівчиною – Аллою, Анною, Ларисою – хто його знає, молодість має паскудну властивість старечої хвороби плутати імена. Інка почала смикати свого хвоста, потім перевернулася на спину і задриґала ногами, зображаючи ще якусь тварину, щоправда, пальці її зараз смикали клітор. Касим узагалі здурів і бігав навколо Інки голяка. Не думаючи, чому і сам не знаю, що все обійшлося, я подався до своєї кімнати з непереборним бажанням на хрін звалити із цього паскудного, заваленого наркотою і сміттям містечка. Касим вихляв коліньми, наче туземець. Я постояв в амбразурі дверей. І сказав:
– Це точно воно…
1979 РІК. САХА. ОЗЕРО ЛАБИМКИР
Коли він вибрав місце, щоб посрати, то відчув щось не дуже приємне на своїй потилиці. Він продовжував видавлювати із себе лайно, але характерний клок-клам зупинив на секунду цей процес. Повільно він відвів рукою ствол, але той уперто ставав на місце – на його потилицю. Позаду щось голосно сопіло, наче горила зі столичного зоопарку. З того, що його не підривають, він розумів, що те, котре вихрюкує повітря, має трохи більший ай-к’ю, ніж горила чи інший примат. Нарешті процес у пришвидшеному темпі був завершений, штани натягнуті, а холодний стволяра відійшов убік. І голос, пискливий, як у мультяшного гнома, наказав:
– Рука вгору.
Він підняв одну руку вгору. Голос заверещав:
– Рука вгору!
Він підняв другу і повільно розвернувся. Те, що перед ним стояло, мало чим нагадувало мавпу, але й до людини воно ледь-ледь дотягувало. Перед ним стояла жінка років тридцяти, тримаючи наперевіс карабін. У неї було кругле монголоїдне обличчя, зовсім не саха, але напевне ще звідтоді, коли її предки прийшли на цю землю. Невимовно повні губи, широкі плечі, та й сама вона більше нагадувала ведмедика середнього зросту. І йому зробилося погано. Естетика напріч відсутня, якщо не вважати серливого птаха, що сів на гілці у тітки за спиною і кричав, як десяток наляканих котів.
– Іди за мною. А то пропадай, – сказала жінка, опустила гвинтаря, розвернулася і легко, як для такої туші, рушила вгору між куцих деревець та ще якоїсь рослинності. Він постояв, стенув плечима і рушив за жінкою. І тут землю так затрусило, що він поїхав назад – добрих сто кроків, що їх пройшов, він відмотав назад. Жінка продовжувала йти, а він сидів на сраці і дивився на неї, вже з неприхованим страхом. І тоді, наче вперше, наче крізь сон, він подумав, що недавно ще бачив хвилі синього моря.
1979 РІК. ПІВДЕНЬ
Історія ця могла мати продовження, і ніхто не бажав, щоб це так закінчилося. Прийшла її подруга, невелика, схожа на казашку хуна, з прямим носом і горіховими очима. Хвіст дороги, гірлянди синьо-зелених лампочок по обидва боки. Дівчата – одна зліва, друга по праву руч, п’яні. І клоуном стрибав між ними Касим. Він то робив жабу, то намагався стати на руки. Нарешті мені обридло на це дивитися, і я пішов спати. Перед очима білими свічками стояли абрикоси. Пізніше я почну розуміти, відчувати ці ситуації з порожніми пейзажами, короткими спогадами. Я упав на ліжко і проспав до ранку, напевне чекаючи, що вони повернуться десь близько опівночі. Ранок застав мене одного. Я прийняв душ, спустився до нижнього бару, відразу півквартала від будинку. Просидів там до полудня. О полудні, хвилина в хвилину, Касим увалився до порожнього бару, де літало сонце і пилюка в центрі танцмайданчика. Розмова у нього була коротка – вони грали в карти в одному з катранів. Потім він пішов відлити. Окрім нього, Інки та Лелі, в залі було ще четверо відвідувачів. Він розповідав, а у мене перед очима стояв порожній пейзаж. Найцікавіше, що цей пейзаж я зроду не бачив. Може, це уві сні, а може, десь іще було. Чи, може, буде – креснула така думка, надокучлива, але не шкідлива, як муха. Я провів поглядом уздовж стійки, напевне знаючи, чим закінчиться його розповідь. Але Касим замовк, почав смикати пальцями за моє плече.
– Давай доказуй, а не то я помру від твоїх ідіотських приколів, – сказав я, підтягуючи до себе кухоль пива. Але Касим мовчав так, наче перед ним валькірії влаштували стриптиз.
– Ходімо, припездку, додому. – Я ухопив його за лікоть і виволік на вулицу. Касим напрочуд слухняно плівся до самого будинку, до ліфта, а скрізь стояв день – порожній, залитий, наче соусом, сонцем. У кімнаті він сів, роззувся і почав обстригати на пальцях нігті. Я зазирнув йому в очі.
Читать дальше