Александр Ульянов - Софія

– Чого радієш, йолопе. Треба чесати додому і не вилазити кілька тижнів. Або сидіти тихше води і нижче трави, – сказав я і вихлюпнув вино, чорне у напівтемряві, Касимові під ноги.

Над містом пройшов зорепад. Травневим вечором, що наскрізь пропах матіолою, свіжою травою з полів. Тоді вона і прийшла до нього. Вона прийшла до його бабусі, через довгий коридор, у крихітну кімнатку. Вона пройшла, зачепила по-дорослому своє руде волосся, висока і тонка у стані, з красивими жіночими руками, але не витонченими, не наманікюреними як слід. Вона роздяглася, сіла поруч, зовсім по-дорослому склавши руки на животі, і він дивився то на її живіт з трикутником волосся, то на двійко невеликих, але високих грудей.

– Його забрала мати, – сказала вона. – Поїхали до тата в Ташкент.

– А мені що до того. Га?

Вони зустрічалися зараз дуже рідко. Він водив уже п’ятнадцятилітню банду, і від нього стогнало замалим не півміста. Скоро він поїде, але цього ніхто ще не знає. Можливо, бо не хоче скніти у цій дірі. І зараз йому насправді не хочеться бачити її. Він здогадується, чому вона прийшла.

– Я… Хочу спробувати так… Щоб лизали мені, а я його тримала в роті…

Але далі вона нічого не сказала, наче піймала хвилю, і справді піймала її. Він подумав, а хто у кого навчився? Може, у жінок воно в усіх однаково виходить? Вона лягла, труснувши рудою головою. Зігнула ноги в колінах, розставила якомога ширше. Де вони цього вчаться? Він сунув їй між ніг свою головню, наче переляканий спанієль. Вона засміялася низьким, приглушеним смішком – раніше він від неї такого не чув, а вона сміялася все тихіше, то напружуючись, то розслаблюючись тілом. А на вулиці цвіли матіоли. Потім пішов зорепад. Він подумав тоді: якби вона прийшла після зорепаду, якщо б і прийшла, то чи вийшло б у них цієї ночі так чудово. Бо й до цього вона не дуже зберігала вірність: то у неї був солдат, а потім вона трахалася з офіцером…

Вона зникла ще до ранку. Навіть запаху не лишила. А на ранок баба сказала, що он там, за рогом, де живуть Вигреби, син батька забив праскою. Він вийшов на вулицю десь у полудень. Дерева стояли свічками. Все було як у траурі. Відразу за поворотом вулиці починалася велика червона стіна. Ще за німців її будували. Будинок піонерів тричі осідав під землю, майже по самий дах, а стіна стояла. За стіною нічого не було. Там курили траву, сигарети, ще не кололися, але за півроку почнеться, ну, і застромляли у скоромні місця. Під червоною стіною було чорно від людей. Він зупинився, сів і став дивитися з того кінця. Убили якогось Панченка. А він сидів під червоною стіною, уткнувшись поглядом у рій людей, що гудів над убитим Панченком, а думав про круглий пружкий її живіт з акуратним пупком. У Панченка проламано голову, і туди, як у вулик, зліталися мухи. Він закурив. Віднедавна він почав курити. Курив він папіроси. Здебільше міцні, марки «Казбек» та «Бєломор». Решта пацанви тягнули солоденькі болгарські сигарети. Потім він знову встав і пішов кривими тінистими вулицями. У центрі, біля бару і буди з морозивом, він дізнався, що забито ще четверо: кого кочергою, кого сковорідкою, кого ножем. Що попід руку трапить. Діла…

Але будучи розумним від природи і дотошним, він глянув якось дивно на небо, клацнув губою і сказав:

– Хто лизав, у кого смоктали, а кому й того… Не виходьте, мужики, і не пийте, коли зорепад. Не вірте совєтській пропаганді… Ось так… Тільки це теж хуйня.

На нього подивилися з упередженням. Він ще постояв, не виймаючи рук з кишень і цигарки з рота, похитуючись на сонячному жовтому кругляку, з огидливістю внюхуючись у матіоловий вітер, а потім повільно рушив упродовж бордюру до того місця, звідки він вийшов, – така думка прошила його голову. Він уже не думав про її білий круглий живіт. Але пізніше, коли він зайшов і пройшовся бабусиним довгим коридором, повз бібліотеку, повз ще дві кімнати, він невідомо чому зупинився біля прочинених дверей, там, де нещодавно була вона і де досі висів у повітрі приємний, далекий, зовсім чужий запах. Але і не це примусило його згадати – маленький згорточок лежав на столі. І тут уперше він заплакав чоловічими слізьми. Тоді, у прогрітому сонцем, смертями дні із білими свічками абрикос він ясно усвідомив, що жінка не має милосердя. Він вийшов, подивився на долину. Над містом, над його пагорбами стояв запах смерті. Ось що він відчув, і це потім повернеться там, біля моря, у плаваючому ресторані. І потім, і після, і взагалі у довгій дорозі, промерзлій, наче сама ненависть, наче з пекла – крик розкаяного грішника, він виїдатиме цей образ, багато образів, що йтимуть у тупій черзі один за одним, наповзатимуть один на один. Він ще якось змирився з тим, що вона тягалася з товаришем його товариша, але ніяк і ніколи не міг уявити на їхньому місці пожежного, санітара, військового, триперного петеушника, навіть самого себе; ліплячи її образ з продувних вітрів юності і дитинства, він сам набирав якоїсь порожньої невагомості, котра спустошувала, наче напалм. Тому в той день, де в колодязі п’яти дворів чорно бовталася смерть, він вирішив усе. І все прийшло так швидко, що спочатку він злякався, а потім зрадів, наче сонячним різдвяним днем. І тільки тоді він назавжди покинув рідне місто. Пагорби. Степ. І землю, яка дихала і мала зябра.