Александр Ульянов - Софія

– Я не знаю, хто це зробив, – сказав він.

Я терпляче дочекався, коли він пообрубує свої ратиці. Касим хитро зіскочив і подався до дверей, поки я на кухні вовтузився з кавою. Я копняками заставив його повернутися назад. Зараз я бачив перед собою переляканого до рідкого проносу інтелігента, сина інтелігентів, і діти у нього виростуть з душами, чорнішими від землі. Касим заскиглив, і мені більше нічого не треба було.

– Я сидів у параші, а вони їх рубали молотками…

– Ясно… А Інка…

– Усі там.

– А хто її ховати буде? У неї, окрім нас, нікого немає.

– Нехай менти й ховають.

Я подався знову на кухню, налив повну склянку коньяку і випив один махом. Потім другу. Нічого кращого не знайшов, як дивитися у вікно на убогий пейзаж. Синьо-зелені лампочки ще горіли. Я повернувся.

– І що вони… ну… ті, хотіли…

– Та нічого. Просто вскочили і почали їх валити… А коли останню добивали, то ввалили менти… Абсурд…

– Да, ось тобі і не вір у зорепади… Історія зараз має продовження лише для нас. Для Інки все закінчилося, – спокійно сказав я, пошукав сигарети. – Нам треба звалювати.

– Куди? – Касим намагався застебнути сорочку.

– В Якутію. У Саха.

– Ти шо, в голову дався? – Він подивився на мене, цей маленький чоловік – маленький зовсім не на зріст, а просто з чимось недоробленим в обличчі. Нарешті той вираз зійшов, чи я звик до нього. Він подивився на мене з таким осудом, ніби у всьому, що сталося, винен я і ніхто більше. Я повернувся на кухню збирати торбу. Він спочатку побіг за мною, мовляв, ти куди, але насправді мовчав і всю дорогу смикав мене за плече. Я відштовхнув його і крикнув, щоб він забирався, але, здається, він нічого не розумів. Знову втік, хитро якось шаснув і зник. Коли я його знайшов посеред побитих боксерських груш та рукавичок, він з непробивним гумором аристократичного шимпанзе докурював драп. У мене зводило живіт від однієї думки про ментів, Інку. Весь час, коли повертаюсь до неї, мені кортить зацідити в зуби цьому покидькові, що вліз у моє, її життя, перевернув усе, а зараз у повному психозі, у повному ступорі курить драп з мокрими штаньми.

– Одягайся і даємо драла. Я не хочу, щоб мене тягала по повістках міліція. Тим більше, що я переконаний, що наші морди давно ночують по їхніх теках…

Але і це не подіяло. Він блаженно дивився на мене, сміявся і говорив, що все о’кей, у нього все схоплено від гори до низу. Вже був вечір із синіми дворами, що падали один в один, і ми летіли в ті двори, з верхотурами, наче недобудовані кораблі будинками, я розумів і знав з металевою точністю, що нічого не обійдеться, принаймні з Касимом. Головне не в тому, що ми бігли, вірніше, я тягнув Касима з двору в двір. Чому ми бігли, від кого втікали, викидаючи наперед, тягнучи за собою довгі тіні? А двори провалювалися у двори. Ми зупинилися тільки тоді, коли внизу, в синій імлі, у просторі, засипаному снігом, наче світлом з іншого світу, побачили іграшкові прямокутники вагонів, а до вух донісся звук, наче десь цокає велетенський годинник. Касим хекав позаду. Я стояв, тупий од відчаю, і бачив, як розлітаються навпіл двері і недоумки молотками луплять по голові людей. Як Інка скидається, але замість усмішки – німий крик. У мене вертілося на язиці щось спитати у Касима, але я передумав. Він наляканий і збреше. Я тільки сказав йому:

– Блядь, а на хуя тоді тобі ота стволяра? Ти, гадаю, передумав, що життя прекрасне?

– Ідіот, нам треба пробратися до Аляудів, а там як вийде, – шмаркнув носом Касим.

– Може, розійдемося… Га?… Що нас тримає? Навіть Інка нас не тримала… – Я спробував уявити її з проламаною головою, але ніяк не виходило.

Ми пішли далі, у синьому мороці, з колючкою зірки поперед нас, прикріпленою до горизонту. Проминувши міст, я зупинився, повертів головою, як людина, котра знає, що скоро або ніколи тут не буде. Потім ми вийшли на трасу, глуху і мертву, як первісна річка. Тут снігу було більше. Сніг лежав тонко, як інкрустована коштовна річ. Ми йшли упродовж траси, поніміли вже ноги, а світло ніяк не підіймалося. Нарешті ми не витримали і повернули знову у двори, що тягнулися один за одним, народжувалися, здавалося, один iз одного. Внизу лежала велетенська улоговина з велетенськими ребрами недобудованих кораблів, будинків, і маленьке поселення виказувало всю абсурдність світу, ситуації, в якій ми опинилися. Мені, чесно кажучи, хотілося прокинутися, але це був не сон. Тільки перед світанням смерть відчувається на смак, на дотик, на звук.