Александр Ульянов - Софія

Інка жерла ефедрин і марила горами. Ми з Касимом не знали, як її ділити. Власне, у моїй бошці не виникало подібної думки – там свистіло, як у вулику. Нарешті Інка вибрала Касима, і я байдуже слухав, як вони хекають за стіною нашої двокімнатної квартири. Я цілими днями не бачив її, і мені зовсім не було боляче, мені було справді начхати, тому що я думав про золотоволосу з озера. І більше ні про кого. Четверта, з чорними як смола косами, чомусь випадала. Я завжди мав схильність до ідеалізму, як дитина обернув обличчя жорстокості до себе, дозволяючи людям насолоджуватися хоча б пару зайвих днів. Ну, а потім усе швидко закінчилося, як закінчується у тих, котрі не пам’ятають, що вічного у цьому світі не існує, тим паче дармового. Кохання наразі чи трах мали присмак дешевого епігонства – ані Касимом, ані Інкою вони не були заслужені. Мені ж бо було однаково. Ніякої моралі… Це зовсім інше… Слухайте далі…

Він був уже у чині капітана. Через тиждень він отримає майора, але йому буде начхати на погони, на життя, на те, що діялося навколо… До цього для капітана робота була жахом, як і смерть, як і кал, як сеча між ногами проститутки, що набігала з неймовірним шумом. Усе це він міг спостерігати з крайньою, на межі, цікавістю… Але якось у перші дні відпустки, здається, у серпні, він зручно вмостився біля телевізора за пляшкою пива і банальними креветками. Перед цим, за день, у нього страшенно розболілася голова. Дружина його навіть розхвилювалася – ніколи у її капітана голова не боліла. Але місяць був уповні, то вона вирішила з бабською тупістю, що це від цього, наче до цього він раз на місяць не був уповні, а капітану – хоч би хни. Він випив пігулку, але пігулка не допомогла. Тоді він випив шкалик горілки і нарешті заснув. Тож наступного ранку, дочекавшись, коли красуня подасться у якихось справах, він відкоркував пляшку пива і втупився у телевізор. У нього зазвичай, коли вдома не було дружини, існувала звичка вмикати порнуху, але сьогодні він тупо, вперто дивився новини. Але дружина його, вже згадана русява красуня з каламутними карими очима з опущеними кутиками, яка більше нагадувала смішного і милого блазня, прийшла і застала його у справжнісінькому колапсі чи навіть у стані кататонії. Відповіді типу «що відбувається» вона від нього не дочекалася. Довелося викликати «швидку». Капітану дали заспокійливого, а коли жінка пішла на кухню, він зник. Він блукав сомнамбулою містом: нічним, холодним, під пекучим сонцем і розповідав одну й ту ж історію – історію створення світу. Потім, коли він отямився, то розповів зовсім інше, але те інше не було таємницею і його знала вся країна. Виявляється, в одному місті атомників-енергетиків дві дівчинки по тринадцять років підійшли до підлітків, загадково усміхнулися і, тримаючись за руки, піднялися на дах дев’ятого поверху. Постоявши на краю, вони стрибнули, тримаючись за руки, донизу. Коментар давав мужичок із досить-таки екзотичною зовнішністю. Молодий чоловік приплутав сюди повний місяць, з’яву комети над цим містечком і захоплення дівчатками магією. Як висновок: «Наближається Армагеддон!» Столиця тиждень-другий пошуміла, підмалювавшись кокетливо сором’язливим рум’янцем дешевої містики, і забула. Він, наш капітан, отримавши навіть майорські погони, виходив у ніч і тинявся під чорним небом, утиканим голками зірок. Часто обшарпані бомжі бачили його високу могутню постать у чорному руслі вулиці і як та постать, тобто той майор, намагається наздогнати кругляк місяця… Зрештою, він так і присів на голку. І коли я намагався, зустрівши його несподівано в одній із таких подорожей, роз’яснити, що це лишень екзальтована і дитяча закоханість у смерть зі всілякими там психологічними, астрологічними і містичними штуками, які до великого катаклізму ніякого відношення не мають, майор мовчав і повільно крутив головою… Як у нашому дитинстві. Власне, цей майор мав совість, і дивно, як він дотягнув до такого високого звання. Генерала йому не світило… Але потім виявилося, що майор мав рацію… Як? У кожній простоті вчинку закладений фактор неминучого жаху. Страх створив людину, а вона перестала боятися Бога.

Їх несподівано, як завжди буває, об’явилося четверо. Четвертою була висока чорноволоса, з красивими, як для тринадцятилітнього віку, трохи провислими грудьми, з карміновими губами, які відкривали два білих різці, що блищали клавішами на сонці. Рудоволоса насторожилася, наче бажала скинути грубу провінційність і водночас, відчуваючи перший біль ревнощів, показати, що вона до останнього готова боротися за цього високого, неговіркого, з міцно посадженою, як горіх на гілку, головою, хлопця. Але чорна вибрала зеленоокого, того, що несподівано провалювався поглядом, і очі робилися у нього сірими, широкоплечого і меншого зростом, видно, столичним чуттям розгледівши у ньому лідера. Потім вони пішли на озеро, всі четверо. За тиждень, це буде нагадувати рівномірне розхитування маховика ритуалу, що закінчиться, вірніше, покладе початок нового життя. Вони йшли стежкою, а руда, дивуючись і лякаючись водночас, віддавалася почуттям, новим, але зі старими запахами. Вона гадала, що прошила обох хлопців назавжди, а виявилося зовсім інакше. Інакше, ніж їхня таємниця, ніж щось, ну, щось… Вона розуміла, що на чорняву запав і здоровань. Сонце, пісок, рівне скло води… Але спокою вони не відчули… вірніше, вона – руда – зрозуміла, що блаженство спокійних днів утрачене, і вона, як і кожна маленька жінка, знала, що вони втрачають. Рудоволоса роздяглася. Зовсім, догола. Хлопці вперше бачили її таку. Повільно вигинаючи спину, крутячи тугенькими сідницями, вона повільно зайшла у воду. Пропливла трохи. Лягла на спину, широко розставила ноги, і хлопці побачили, як вода грається бутоном волосся між її ногами. Чорнява, навпаки, ховала свої груди і все інше під зеленим, до ядучого кольору, купальником, і це викликало і у меншого, й у більшого захват, наче ти на льоту ковтаєш повітря. Вона, чорнява, і справді була повітрям. Руда просто зробилася чудесною буденністю, а буденність не може весь час займати місце маленького поганського божества. І зараз вона мстилася… Там, у воді… Ніхто від того не виграв, як ніколи не виграє молодість, бо вона швидко проходить, швидше за метеоритний дощ, швидше за слід комети, але приносить отруту у ваше життя. І той, що з зеленими очима, які, перекидаючись кудись, робилися сірими; і та, котрій судилося отруїти його почуття, і та, яка любила його як таємницю, пізніше, через роки, сказали в один голос: це тоді було так, наче на світанку тобі здається, що ти прокидаєшся в іншій кімнаті, хоча лежиш у своєму ліжку, перед своїм вікном і спостерігаєш давно вже звичний пейзаж. Рудоволоса виявилася хитрішою – щоб урятуватися, треба обіпертися на щось більше, сильніше за інстинкт. Вона завжди була розумною, ця руда, тому вона знайшла ще когось, і коли вона прийшла одного сухого вечора з теплим, віддаленим для всіх, незрозумілим поглядом, «нарешті», – подумав один, і другий, і третя, – вона заспокоїлася. Бо руда просто помстилася, хоча про це не знала. Вона віддалася якомусь останньому покидьку з немитою проміжністю, прищами навколо рота і блазенським одвислим животиком. Вона мудро промовчала, як на тринадцятилітню, а заходилася будувати плани, давно закинуті, через приховані любовні інтриги. І справа зрушила з коліс. Нарешті вони таки домалювали мапу місцевості. І вона, ця місцевість, їхня місцевість, була як Якутія, тобто Саха…