Александр Ульянов - Софія

Майор зрозумів, що кілька годин живе в іншому світі, що підкоряється не лише йому і наркотикам, а ще чомусь. Від природи він був скептиком і більше вірив у власні фекалії, власний зубний біль, нестачу грошей, смерть, але слова «Бог» боявся і ніколи не повторював його ані подумки, ані всує. Проте зараз, дивлячись на сині очі під рудими бровами, спостерігаючи за комашиними рухами криміналіста, він щось напружено думав, і думка та була незв’язна і не мала чіткого означення.

– Шльома Гульдсвод, американець за походженням. Єврей за кров’ю. Коротше, барига, антиквар і пропаща душа… У прямому сенсі цього слова… Пропав два місяці тому… Ось так.

– Вези його на розтин, цього якута, мать би його йоб, – майор сів, закурив «Парламент» і витер холодний піт на обличчі. Потім встав, попріч завчені ритуали, давні інстинкти, котрим він скорявся, як добре видресируваний пес. Майор повернувся до мертвого якута.

– А що то у нього на грудях? – спитав він і пустив у покійника пучок синього диму, від чого криміналіст гидливо поморщився.

– Татуювання, – відповів рудобровий криміналіст.

– Ясно. Тягніть його на розтин. Це вже не моє діло… Тільки я десь бачив таку штуку… По телевізору чи що? – Потім він подивився кудись угору синіми скляними очима, і посмішка, тиха і спокійна, як павутина, лягла у кутики його зморщок. «Так, це було давно, не по телевізору…» – Майор закурив і подумав, що чергова доза, напевне, повториться швидше ніж за годину. Да, діла… Потім він відчув втому, що потягнулася густою сіткою тріщин, скручених на його тім’ї, протягнулася через полудень, залитий сірою водою, сонцем і вітром. Він сидів під під’їздом і розумів, що не може відірвати погляд від балкона на сьомому поверсі: там дівчина топлес, на довгих струнких ногах, ловить жменями воду, воду з неба… Саме так. Печаль його глибилася, наче затягувало у гігантську вирву. І майор затулив очі долонею.

– Так, я знаю, де це бачив…

Він відчув різкий запах озону, холодного вітру, і клубок підступив під горлянку. Майор викинув сигарету і знову подивився на дівчину топлес на довгих засмаглих ногах. «Цього зараз купа, нічим нікого не здивуєш, аж противно, – подумав він. – Так, це було давно, коли ти був молодим… Ти бачив і відчував зовсім інакше…» Гострий, як ацетон, запах висів над кварталом. Життя лягало перед ним перевернутим дзеркалом, де бачиш не зображення, а лише чи то його давність, чи взагалі паскудну якість. Він чув тривожний голос над цими захололими водами, і йому хотілося плакати, але щось більше ніж наркотик заткнуло майору сльозові залози. «Люди злі, але я не добріший за них», – вирішив майор і полапав грубими квадратними пальцями заначку.

Так, їх було спочатку двоє, і вони ходили дивитися на зябра землі, розуміючи, що при нагоді, якщо їх спіймають батьки, то влетить на всі сто. Вони спускалися вузенькою вуличкою: поламані стільці, протези, гіпсові статуетки, шкури дохлих тварин: усе це висіло на червоній, аж боліли очі, дерезі. Вони ступали обережно і не дихали. Менший на зріст, з перекинутим кудись поглядом, і високий, з широкими лопатами пальців, обережно ступав за ним. Відтак вони сходили в широкий жовтий степ, золотисті мочарі. І знову менший ступав тільки йому відомою стежкою. Тільки він знав дорогу, де дихає земля. Він ступав обережно, наче кішка, просуваючись між маленькими деревцями, виходив на острівець малинових квітів, від яких крутилося у голові. І тут дихала земля. І це повторювалося день у день, як сітка тоненьких розмов, що велася між батьками, однокласниками, знайомими і що лягала тонкою павутиною на почуття, на людей, на світ узагалі. Тут, де дихала земля, підіймаючись на півметра вниз і вгору, вони носили таємницю, таку цнотливу, що просто хтось би через багато років розсміявся, а може, ще й посміється, там, серед того малинового шалу, і починалися розповіді, які тягнулися назад засраною вуличкою, в тісні халупи, прокурені кухні зі скандалами і дурнуватими балачками про кримпленові штани… Потім на сонячному колі він, менший, а потім і більший, підвели голови і побачили, відкривши роти, її. Під білою свічкою абрикосового дерева вона стояла з розпущеним волоссям, із заквацьованим зеленкою лівим коліном, тримаючи у довгих незграбних пацанячих руках якусь книжку, і вони обидва не знали, чому здивувалися більше: білому абрикосовому дереву, книзі у грубій обкладинці чи цим хитрим лисячим карим очам з опущеними кутиками, як у блазня з цирку, якого вони не любили. Напевне, їх розсердило те нахабство, з яким вона дивилася на них, а потім ще й сказала: