Александр Ульянов - Софія

– Там жмур!

– Ого, – сказала вона. – Мене так ніхто ще не клеїв.

– Блядь, дура, там дійсно жмур! – закричав я, а вона стенула плечем і пішла в іншому напрямку, в інший бік од Касима. І я теж чомусь перестав про нього думати, лазив у кишенях джинсової куртки з «підстьобом» штучного хутра, шукаючи сигарети. Але вона повернулася, тернулася крутим стегном об мою ногу, від чого мене знудило, а вона, глянувши через плече карим оком, шматком усмішки, зникла в тамбурі. За хвилину її крик перекрив вічну мерзлоту республіки Саха. До чого ж вони ніжні. Х-м, мені казали, що вони тут усі людоїди. Потім хтось підхопив мене під ноги, і я полетів у вічну мерзлоту, клацаючи щелепою. Да, десь було так, а може, я щось переплутав, гадаю, зупинки і засіб пересування.

Він зійшов під кришталеві небеса, і аби тоді був старшим, то неодмінно сказав би, що тут відчувається присутність Всевишнього. Але він був надто молодим, і його трохи не порізали у тамбурі вурки. Щоправда, його чикнуть трохи пізніше… Але тоді… Отож, унаслідок вищезгаданого йому довелося зробити зупинку. Він зійшов на промерзлу землю і знав, що на двісті п’ятдесят метрів углиб не вдовбеш і ломом. Яйця примерзали до ляшок. Він підняв коміра і сказав, голосно так, щоб перекричати вітер, гудіння поїзда і ревіння оленя, що довбався ратицями біля самотнього полустанку:

– Блін, і де ж вони серуть?

Він говорив так, наче його недавній приятель, Касим, був поруч, либився і пив за десятьох. Ось так воно виходило. Яйця примерзали до ляшок, намагаюсь перебратися у гланди, олень тупо довбався, і кривоногий евенк якимось кресалом розкурював біломорину. Потім евенк, олень із санками здиміли, галюцинували – невідомо що, але вони перестали існувати у кришталевій екзистенції створення світу. Ось так. Полустанок, чистота неба і повна свобода примерзнути навічно тут сракою. Поїзди тут ходили, певне, раз на всесвітній потоп. Потім прийшло неймовірне: світ став кулястим, що тобі в цирку. І він спокійно, наче Ганнібал через Альпи, тільки без слонів, рушив до будинку. Його слонику у штанях загрожував капут. А потім він побачив озеро.

Інна вийшла із ванної. У чистості дня вона подивилася на порцеляну повітря, на море і вітрильники, а тому позіхнула, прикривши рожевого рота лівою рукою, а іншою намагалася намацати великий широкий махровий халат. Халата вона не знайшла, тоді тряхнула попелястою мокрою гривою волосся, сіла на плетеного китайського стільця, закурила і повела бездумно чистими очима на світ, що нагадував жовту порцеляну. Інна шукала книгу. Вона шукала Вордсворта, і взагалі, то був грубезний томик поетів-романтиків. Після кількох невдалих спроб вона його не знайшла, як і рушника, як непочату пачку сигарет. Світ лінивими жовтими стовпами хилитався на висоті п’ятнадцятого поверху. Інні нічого не лишилося, як повернутися у ванну, що більше нагадувала велетенський басейн із американських фільмів. Книги там не було, як не було і сигарет. Тоді Інна сказала сама собі: світ розкладався так давно, як тільки могло вгледіти око, сягнути людська думка; ніхто нічому не дивувався… так діти не дивуються падінню великого дому – тільки лише спалах чогось невидимого в зіницях, чогось незбагненного, відразливого і водночас прекрасного… Інна подумала, що це треба записати, поки вона не забула. Але вона знала, що нічого не напише і буде чекати Касима або ще когось. Сексуальний голод повертався до неї із здатністю думати, разом з капризами… І отже, коли ти дивився на неї в золотому сяйві червневого дня, на неї, зовсім без одягу, з вигнутою м’якою спиною, з круглим білим задом, то завжди зводило зуби або виходило так, як падав над головою великий металевий люк, і ти провалювався в холодну безодню, там, де обсипаються всі звуки, зникають усі запахи. Ти говорив: «Господи, я не повинен бути тут, у цьому світі, де існує вона…» Ось таке паскудне дівчисько була Інна. Якщо ми тоді думали про гріх чи знали, що таке гріх, то саме вона і була ним, ця красива, із блискучими очима, котячими рухами, дівчина.

Ми моталися між Великою Багачкою, а може, й ще десь, але точно там, де тягнули міжнародну газомагістраль «Дружба». Якраз з’явилися у продажу кубинські сигари і кава «Арабіка» в зернах. По селах каву варили як какао, діди змішували листки «Ромео і Джульєтти» із самосадом, решта ж товару просто гнила на складах. Сигари коштували п’ятдесят копійок за штуку, кава – карбованець п’ятдесят з хвостиком. «Дорого», – казали мужики. Я скуповував за копійки сигари та каву і вимінював на джинси в іноземців, що тягнули газомагістраль через усю Україну. Потім заганяв джинси на чорному ринку, десь побіля моря, за кругленьку суму.