Александр Ульянов - Софія

Одного дощового дня Лукаш прозрів: вона могла і бажала всього спробувати – могла, а не просто бажала насолоди. Але він помилявся. Він забував, що люблять за прекрасні очі, красиві слова, красиві груди, сідниці… А решта – гра, яку не кожен собі може дозволити. Чиясь немилосердна гра з ним. Йому навіть не приходило в голову, вірніше, він відганяв цю думку, що вона ще дитина. Ну, не заглядати ж їй, як кобилі, в зуби.

Костику дуже подобалися скутери, а ще засмаглі, топлес, дівчата на скутерах. Костя зайшов за шлакобетонний блок і повернувся з палицею, важкою металевою арматурою. Справа стала за тим, хто це робитиме. Усі переглянулися, а Костик сказав:

– А шо я? Шо все, блядь, я!

Майор любив свої жовті черевики з червоними підборами. А ще китайські парасольки. Підбори рипіли зеленим гравієм. Особливо він любив, як вони рипіли, коли він підходив до неї. Вона сиділа на золотому плетеному китайському стільчику, в трикутній тіні прохолоди, але сьогодні було пекельно жарко. Надто пекельно жарко. Він не відчував до неї ніякої прив’язаності, чи що. Вона просто будила в ньому ніжність, хоч зрадливі зморшки вже роз’їдали і раковими передвісниками смерті розповзалися її тілом. І все ж вона була гарною, невимовно гарною. Але при всьому тому він брав її брутально, рвав одяг, а вона плакала, хоча, маю думку, все це їм подобалося. Сьогодні він прийшов не за цим. У шкіряній куртці у нього лежав нагрітий п’ятірнею револьвер. Він ішов під пекучим прямовисним сонцем і картав себе. Який він пиздюк, який перетраханий ідіот. Правда лежала поруч: узяти зняти шкуру зі сраки, виривати матку, поки не здохне і не зізнається. Хто її пердолив перший? Я!!! Пиздиш, братику, не ти! І чорняву – не ти, і біляву – не ти! Вже потім бабська дур погнала. А так вони любили цього недорослика, патологоанатома. Узяти цю рвань, поскручувати шиї. Їм ті четверо придурків потрібні? Хуя! Алмази! Вони дітей живцем гризтимуть, кров питимуть, а алмазів не відпустять. Думає, цей глистожопий повірив, що йому необхідні ці чотири відморозки, що за здорово людей грохають. Гадає, обійдуть мене з цією рудою лахудрою зі своїми маніяками. Та й вишморчка Лукаша – до вигрібної ями. Лукаша туди ж – жирком просмердівся.

Лукаш притиснув коліно до грудей Софії. Та вивернулася вивіркою і показала язика, встигнувши переплисти басейн. Він питав: «У кого більше дере голод кишок – у того, що жере омара за вітриною, чи у безпритульного у вошивих штанях…» Вона скинула купальник, сплюнула по-чоловічому і відповіла:

– Однаково. Сентенції змінилися. А філософія одна… А пішли до шикарного ресторану.

За столом подали устриць. І Лукаш виблював. Усі перемовилися, ну, недаремно ріже півжиття мертвечину. Ага, – подумалося Лукашу, – ось тому, за тим столиком, жити лишилося не більше двох тижнів. Усе відразу Лукашу видалося восковим. Щоб прополоскати рота, він знайшов туалет і нічому не здивувався. Софія вальяжно відтягнула руку з мартіні і дозволяла облизувати себе обдовбаній сцикусі. Лукаш пропустив це як належне. Відвертівшись від кількох залицяльників чи залицяльниць, дітки влаштували паровозик – поскидавши штани, поприліплювалися одне до одного, як молюски. Але він побачив саме його. Очі Лукаша зустрілися з очима Софії, що перебувала на десьнадцятому небі, і навіть коли він розтовк пику рудій шавці й та поповзла в куток зализувати розбиту вилицю, Лукаш не випускав його з поля зору – білий стоячий комір, витончена, майже жіноча шия з візерунками голубих прожилок. Але поки він вовтузився з рудою, Артур, а то був саме він, зник. І Лукаш сказав уголос: «Пройшов зорепад!»

Хлопці і дівчата цілу ніч ганяли голими на скутерах. Коли прибиральник зайшов у роздягальню, його вивернуло. Дівки всі були безголовими, у вагінах стриміли швабри. Прибиральника знайшли на четвертий день, коли він на колінах благав чомусь бога Посейдона про помилування. З тим його і відправили у психіатричку, з Посейдоном і з думкою про поламаний інвентар. Лукаш теж не обійшовся без пригод. У коридорі, драпованому чорним, щось засвітило йому під ліве око, потім яйця його вибухнули, а голову кинуло назад. Сильний удар по печінці звалив його з ніг.

– Так-то, дєдушка, – сказав хтось і смачно харкнув наостанок. Але Лукаш помітив обличчя всіх трьох прищавих сперматозоїдів.

Виплюнувши кілька зубів, Лукаш подався навпомацки до входу. Ударом у спину йому допоміг чийсь репаний шуз.