Александр Ульянов - Софія

У самий пік мого бізнесу я і зустрів Касима – на блошиному ринку одного з південних містечок, яке на тоді своєю кількістю населення не дотягувало навіть до найзадрипанішого району столиці. Я зустрів Касима, що спочатку відрекомендувався Юргеном, потім Штольцем. Касим жлуктив пиво, тягав із собою волину сорок п’ятого калібру і називав цю гармату Броненосцем Потьомкіним. Так, він сидів у гадючнику, пив пиво, жер біляші, а над ним чорним грибом стояли мухи. Пивниця нагадувала пробитий німецькою торпедою баркас. У той день спека навалювала хвилями. Аби у мене була можливість порівняти це з чимось, то неодмінно сказав би, що це було, як у В’єтнамі. Він сидів і всім своїм виглядом показував: братан, ми зустрілися не випадково, бо я не вірю у випадки, як не вірю, що життя паскудне, і ми робимо його паскудним і непотрібним, а тому, братан, дивлюся на життя, як пенсіонер із довгостійкою ерекцією. Десь так. Він пив пиво, жер біляші: круглоголовий, з дитячими ямочками на щоках, нахабний і напористий, як молодий сидр, веселий і несподівано падаючий у масну яму меланхолії. Перед ним на столику, обліпленому мухами, залитому пивом і томатним болгарським соусом, лежав томик Мандельштама. Він намагався якось існувати у цьому світі: волина сорок п’ятого калібру, Мандельштам і невідомість, що чорною дірою за нашими спинами смоктала наші дні, наші роки, наші почуття… На ринку він підторговував букіністичною літературою. Той же Мандельштам, Булгаков, Андреєв, невідомий Достоєвський.

А потім ми зустріли її, Інку, в синіх шортах, з рожевим бантом на всю голову, в ідіотській майці з чебурашкою. Вона сиділа на парканчику, їла морозиво, й очі у неї блищали, як два ліхтарики, а красиві груди – невеликі, доладні й міцні, натягувалися під майкою. Ми тоді нічого не знали: Інка жерла ефедрин і запивала білим вином… Вони повинні були зійтися, як теорія неймовірності. Обох обійняла теплими лапами звірюка пропащості – усього світу, кохання, зради і ще чогось такого, що невідомо. Молодість завжди апелює до ще чогось такого… Ну, а потім… Коли я дивився на них, обвитих теплим вітром, мені видалося, а може, й насправді щось тріснуло у моєму черепі, що я побачив, як хтось чи щось висуває свої велетенські ікла, проколює велику пульсуючу масу серця, і тепла чорна кров виливається у безодню…

Але того дня вона не дала ані йому, ані мені. Ми безтурботно пили холодне вино у глухому затоні і говорили про неймовірність, неминучість і кохання. Тоді вона, дівчинка з обличчям розмальованої курви, вперше напам’ять читала увечері Вордсворта.

– Ти хворий цим світом, наче коростою, – сказав я йому тоді, а Інна усміхнулася, кішкою повернула голову, і вітер кинув їй пригорщу волосся на очі. Вона це зрозуміла по-своєму. Так, того дня на цьому все і скінчилося. Ну, хіба що наша маленька красуня зайшла за міст, зняла свої сині шортики і продрочила до ранку на журнал з тваринами, де серед пампасів бігали з голими задами чорні мужики. Касим відчув нечуване захоплення і сказав, що ця дівчина є дівчиною його мрії. Ніхто із нас, сопливих, не знав про дію ефедрину. А Інна вчинила досить мудро: для чого давати кому прийде в голову. Хоча можливі й інші варіанти, але мене вони не гребли. Втома ось-ось готова вибухнути у голові двома свинцевими півкулями. Під шум хвиль, вітру, крики Касима я і заснув на теплому камінні.

– Вона теж хвора, – сказав я вирубаючись.

– Ні, вона принцеса, йоб!.. Вона принцеса, йоб!.. – радісно верещав Касим.

– Угу. Всі аристократи – збоченці і трахнуті в голову, – нарешті я відійшов на всі сто.

Серед ночі мене підкинуло. Я підвів голову: в око мені впиралося дуло сорокап’ятиміліметрової волини. Касим, саме тоді прийшла думка про помаранчеву голову, усміхнувся і сказав:

– Не сци. У мене немає патронів…

Наша принцеса продовжувала працювати над собою за чи під мостом. А може, було по-інакшому, але це відбувалося так давно… Але якщо чесно, то нас вона вставила, і здорово так вставила, інакше б я її ніколи не згадав.

За ліщиною, там, де починався обкіс, засипаний червоними суницями із вовняними верхівками хмар, із повністю відсутнім горизонтом, починався вітер, і степ лягав рівно, як напнутий шовк, за цією ліщиною, з вітром, хмарами, безлюддям, водилися дикі звірі. І вони троє, але спочатку їх було лише двоє, спостерігали за безлюддям, від якого зводило подих. Їх було спочатку двоє – через великий, забитий бруківкою сонячний двір, що їх об’єднував, вони мешкали в чіткому і красивому каре будинків кінця сімнадцятого і вісімнадцятого століття. Він, з правильними рисами обличчя, широкоплечий, з довгими руками і сіро-зеленим поглядом, що провалювався кудись в інший бік, наче його відразу переносило звідси на залізничну станцію, де пахло креозотом, степом, смаженим м’ясом і пивом; його товариш, високий, з недоумкуватим поглядом, з руками майже до колін, впалими грудьми, розкосі очі якого завжди дивилися на світ пронизливо і виклично, наче хто з-за рогу вдарить його зараз у голову, а тому він ходив, опустивши додолу свій не по-дитячому нищівний погляд. Єдиною втіхою обох – серед рівних каре будинків з ліпниною, паскудно загримованою не одним режимом, двору з тополями попід білим цегляним парканом, блискучим і вичовганим бруком, перевернутим у низьке оксамитове небо, і це нагадувало хлопцям папір, котрий піднесеш до вогню, і він так горить і горить, і цьому не буде краю, але й користі ніякої, і довгим, наче свиня, суспільним туалетом, а ще далеким, наче гудіння моря, вокзалом, що його, того моря, ніхто з двох не бачив, і зачарованого залізничного насипу з червоними очиськами суниць – були розповіді. Скажімо, розповідь починалася із зовсім буденного – з кутка обгорілого триповерхового дому, куди більшого не пускала мати, красива жінка з повним ротом золотих зубів. Вони не знали, що таке красива, але вдома, тісними вечорами у продимлених кухнею домівках, вони чули від дорослих, що така дуже красива, проте велика сука та блядь. Але це лежало десь на дні, готове піднятися через дуже короткий час і когось із них знищити чи підняти до рівня світу, як з великої глибини шторм піднімає гниле жабуриння, водорості, рибу і всіляке таке інше. Зараз у них жила таємниця, яка виходила тихим звіром на полювання. Таємниця лягала широким віялом степу, краплинами озер, крючками маленьких річечок, і з урвища, куди їм таки випадало пробиратися, вони бачили і болота, й озера, і річки, і смужку зеленого лісу, наче квацьок густої олійної фарби. Розповіді вертілися навколо степу, болота і лісу. Там колами літали птахи, там жорстка трава жовтіла міддю на сонці. Там синьо стояло повітря. Там не було таємниці, бо все, що оточувало їх: предмети, будинки, навіть той степ, – не мало форми, не мало назви. І вони самі у цьому світі відчували себе як дві безтілесні субстанції.