Александр Ульянов - Софія

– Ідіоти, ось що вам треба… – І показала на книгу.

Вони промовчали. Навіть не перезирнулися і продовжували креслити у грубому зошиті якусь схему, що взяв з голови менший, нафантазувавши більшому, ніби знайшов у баби на горищі отакий план. Це був план скарбів. Але відтоді, як з’явилася вона, щось у їхній схемі не заладналося. Вона приходила щодня і, як спокусу, тягала за собою книгу. Отже, їх стало троє. І у них з’явився інший план. Вона командувала спідтиха, чим злила меншого; якось так у неї виходило: хоч більший був безладний, але вона, отак виставивши коліно, говорила, що він великий, здоровий і красивий, і всі чоловіки мають бути такими. Видно, так вона чула від мами, але різниці не було ніякої – він сердився. І їй це подобалося. Іноді приходили часи затишшя, і вони разом схилялися над мапою, їхньою мапою, і він під сонцем чув запах її волосся, шкіри, іще чогось. Він бачив її голу, коли вона викручувала трусики під липою і робила вигляд, що не бачить, як він робить те ж саме і краєм ока спостерігає за її голим лобком, але аби він знав, то неодмінно сказав би: з неї виросте порядна бестія. Її пшеничне волосся, з перекинутим поглядом у невідомість ніжний овал обличчя, красиві груди, повні ноги, тонка талія і плавні рухи, що переходили у якийсь немислимий танок плоті і почуттів, він, цей перекинутий погляд, зустріне і оцінить повною мірою її дитяче лукавство через багато років. Світ буде таким старим, що обом уже нудитиме від нього, цієї протрухлявілої, віддатої на поталу чорту чи людям розпеченої кульки. А поки що, завдяки бабусі, все ще протікало, рухалося за зібраною механікою, наче хоровод ляльок, де ніяк не може поселитися емоція. Він ходив до бабусі, а з вікна відкривалася на розлогому крилі степу розсипана ртуть озер, і він бачив, навіть звідси, як дихає земля; так, він бачив зябра землі.

Він тоді ще був старлеєм. Потроху випивав. Високий на зріст, з карими телячими очима і телячим поглядом, він навіть у страшному сні не міг уявити, що колись сяде на голку і буде подібним до цих привидів з обісцяними штаньми, протрухлявілими прямими кишками. Спочатку він виїхав до батька в Ташкент. Там одружився і там закінчив міліцейську школу. Про нього говорили – ніяких талантів, але справний. Єдиною заздрістю колег було те, що він подобався жінкам: косооким, кривим, красуням, курвам, малолітнім і старим стервам. Його доброта, напевне, простягалася на оточуючих, хоча людей з таким характером навряд чи довго терплять і люблять. І воно сталося – дружина йому зрадила. Але він не переймався – попив з місяць і повернувся до нормального стану, щоправда, став більш наполегливим у роботі. Він приховував свою чутливість, як приховував і мрійливість і досить-таки тонкий, як для мента, розум. Щоправда, особливо чутливим його не назвеш – з першого погляду. Він не кидався у загули, як його товариші, але всупереч усьому вважався донжуаном. Про нього казали, що цю людину не злякає сама смерть. Напевне, тому він і вибрав спецназ. Ось тут і проявився його розум, спритний і викручений, як в університетського очкастого розумника. Ніхто не очікував такого від цього вайлуха з велетенськими руками і ногами. З Ташкента його перевели до столиці. Постарався батько, який давно вже не жив з його матір’ю: вродливою бабою з повним ротом золотих зубів. Спочатку його лякав блискучий, целулоїдний світ з декоративними запахами, як і люди, що нагадували декоративних папуг, які тріщали про те, чого й самі не розуміли. А потім він зустрів її – з пшеничним волоссям, красивими точеними повними ногами, з гарними грудьми. І для нього почався етап щастя, наче він повернувся в дитинство, коли вони у річці голяка ловили раків разом з тим, із зеленими очима і поглядом, спрямованим у невідомість.

Він продовжував іти, хоча мороз став з ним одним цілим – він, мороз, тиша. А він усе ступав, наче велетенським дном моря, під хмарами, під кришталевими небесами. Зараз відчував Бога, хоча був надто молодим і жив у паскудному часі, де не було чого вибирати. Перед цим він зайшов на полустанок, але, окрім тонко наструганих шматків мороженого м’яса, нічого не знайшов. На полустанку було холодно, п’яний евенк намагався видурити у нього за фальшивий золотий самородок залишки горілки у флязі, за що й отримав по пиці і полишився шматка м’яса. А він вирішив ретируватися, видно, сприйнявши тундру як прогулянку з одного кінця пляжу до іншого. У чому він, звісно, помилився. Але банальна істина: що не робиться, то робиться на краще. Він продовжував іти, і молодість тягнула його синім протягом і нарешті вивела… Це було озеро. Прекрасне і чудове озеро.