Александр Ульянов - Софія

На другому поверсі серед магнолій, у суші-барі, вона замовила «Зелену Маргариту» і каву з вершками. Дві дівчинки-офіціантки настирно вертілися біля неї. Одній, швидше за звичкою, Софія заглянула під картату спідницю. На її велике здивування, дівчина була в трусах. Софія сказала «фе», одним махом випила «Маргариту» і вже потім зрозуміла, що поспішила: хлопців вона не хотіла бачити. Вона розтягнула каву мало не на годину. Купка бридких недопалків, її ж недопалків, почала дратувати. Потім її почали дратувати дівчата, і вона замовила собі віскі. Випила і сказала, щоб ці маленькі сучки не муляли їй очі. Якщо не хочуть їбатися, то нехай провалюють. Коли вона замовила ще одне віскі, то їй відмовили. І вона спробувала дати ляпаса менеджеру, що вийшов на скандал. Софію охорона швидко спустила ліфтом і випроводила до її «хаммера». Так, це була не столиця. Тут кожен – кашкетний, блядь, олігарх, – подумала вона.

У цьому має бути зміст, інакше це втратить сенс. – Артур потягнувся на шезлонгу, надпив мартіні. Чиста синя вода басейну. Якусь хвилину він спостерігав за дівчатами у бікіні, але це не справило на нього ніякого враження. Хлопці забалакували з двома довгоногими дівчатками, такими собі барбі-ідіотками, від яких ніякої користі, якщо їхні тата відписали гроші лише на їхнє сорокаріччя, просто так, щоб накапостити. Навіть тут Артур розумів, що він не належить до найвищого світу вищих. Він махнув їм рукою і показав на камеру. Вони його зрозуміли і влаштувалися так, наче кожен їхній рух дивиться у вічність. Дівчатка притихли від захвату. Він загудів камерою, спеціально відтворивши звуки старих кінокамер. Чарівний прохолодний вітер, купки карамелевих хмар, що пролітали у них над головами. Засмаглі прекрасні тіла. Тільки однієї не вистачало. Так, блядь, не вистачало Софії. І це його занепокоїло.

Два «седани» й один «лендровер» стали дибки, наче коні. Лукаш принаймні не втратив відчуття реальності, коли машини стали на дибки, а потім асфальт ригонув чорним димом і золотим полум’ям. Його кидонуло на бік і покотило, наче обчищену моркву. Лівий бік обличчя обпекло. Потім його підкинуло, перекрутило у повітрі, і він очуняв лише тоді, коли тупий біль віддався у ногах. Він розплющив очі і побачив, що стоїть на колінах. Головою він не відчував нічого. Лише дивився, як кулі рикошетять і нівечать дорогі автомобілі. Здається, він про це лише й думав. І шукав нападників. Аби він не знав, що це реальність, то могло видатися, що це групи невидимих маніяків поливають синьо-білий простір кулями.

Кулі скосили двох паркувальників, як вогонь стебло. А красива випещена блондиночка стояла на одному коліні і намагалася запхнути назад око, що звисало між пальців зіпсованою желатиновою цукеркою. Спершу у Лукаша була думка, що він міг би причаїтися десь між трупами, але розумів: поки він біжить, доти він і живе. Йому треба якнайшвидше дістатися до цього клятущого пляжу у стилі сімдесятих. Як перед стрибком у воду, він набрав у легені повітря і щупаком полетів між щільними рядами «хаммерів», слухаючи, як лупотять кулі, відлітають капоти, дверцята. Але «хаммер» – машина надійна. Він любив цю машину. Відлежавшись, Лукаш підповз до одного, з відірваними дверцятами, заскочив і кілька секунд провозився із стартером. Нарешті машина заревла і рвонула з місця. Відразу з даху двадцятишестиповерхового будинку зірвався гелікоптер і затріскотів у високому вицвілому від спеки небі. У «хаммері» несподівано включилося радіо, і воно запищало «Ріке е Повері». Лукаш завив, натиснув на гальма, розвернув машину і погнав її порожньою трасою попід дюнами, сподіваючись, що більше під кулі, призначені йому, ніхто не потрапить.

Надія знову повернулася в бар. Вона не любила хвилювати сина, а якщо відверто, то вона б багато дала для того, щоб він не з’явився на світ. Він до паскудного обрид їй, її синаш, разом з його довбаним батьком з отими молочно-сірими очима убивці, а насправді – сентиментальним товстіючим придурком. Перед нею сіли два араби, одягнені в сірі однакові сорочки зі стоячими комірцями. В одного червоні очі від кокаїну. Другий, з короткою зачіскою, з вистриженими стрілами біля скронь, байдуже глянув на Надію, але знаком показав, що її знає. І це не здивувало її. Ба більше, це її збудило, і вона взагалі перестала думати про сина. Байдужість цього здоровенного, як горила, араба з непорушними карими очима заворожила її. І коли вони встали, вона пішла, досить нахабно, демонстративно, за ними. Араби йшли повільно, також повільно і по-жіночому крутили сідницями. На півдорозі до неї дійшло, що вони, напевне, гомики. Але це Надію не зупинило. Вона продовжувала йти за ними. Коли вони пішли попід високим зеленим дерев’яним парканом, вони впіймали її тінь. Один обернувся і переляканим голосом спитав: