Александр Ульянов - Софія

– Заходимо на посадку…

Це був міраж, не інакше, таким він себе заспокоєним, навіть щасливим відчув наприкінці цього шляху. Він стояв у колодязі блакитного світла, що розходилося у всі боки золотим і малиновим, і очі йому щипало від сліз. Він стояв на подвір’ї червоного цегляного будиночка з мезоніном у дикому винограді. Спочатку його накрило, наче після невеликої дози морфіну. Волога підвалу, що пам’яталася з дитинства, де пахло діжками, солоними огірками і якоюсь тваринячою, до болю у хребтині, невідомістю. Потім велетенські щури вийшли зі своїх домівок під «кренделя» зі своїми дамами. Пацюки гордо заворушили вусами, вилаштувалися в один ряд перед рядом своїх дам серця чи мокрих хвостів. Розпочалися пацючі танці. Лукаш дивився і думав, що вони поводяться майже як люди. Ну точно: в одного, найстаршого, з огляду на руду шерстку, на голові – потертий сірий циліндр з якимось незрозумілим, напевне щурячим, вензелем, а ще на шиї біла манишка. Далі він побачив довгу зелену вулицю, найдивнішу вулицю, найщасливішу вулицю, найпроклятішу вулицю у всьому світі. Сонце прямовисне, не таке жорстоке, як у серпні. Швидше всього, травень. Він чомусь думає, що треба стояти і нікуди не йти. Вона тут, за цим трояндовим кущем, розчісує волосся сестричці, а та лопотить, розповідає їй те, чого не було. Але Лукаша уперто тягнуло увійти в будинок і пройтися довгим коридором зі стелажами книг по ліву та праву руч, зайти до бабусиного кабінету і лягти на добротний шкіряний диван. Його приваблювала солодка, як мастурбація, дитяча таємниця. Він ступив у кров, як ступають у пустку аквалангісти чи парашутисти, і побачив її, зовсім-таки реальну її: з утомленим сірим поглядом, красиву, але вже за тридцять, коли Бог і природа лишили єдиний шанс, і вона ніколи його не пропустить. Щось зашепотіло йому на вухо, щоб він остерігався. Але він давно хотів її бачити і нарешті побачив за стільки років. Головне – він не мав ніякої злості. Йому хотілося її втішити. Вона підвела обличчя, трохи круглувате, трохи осунуле від безсоння чи снодійного, з вигасаючим рум’янцем. Лукаш побачив, як вітер пройшовся двором, підхопив двох метеликів, підняв хвилі на її платті; зіниці у неї, як завжди, були розширені. Він нахилився і поцілував її у краї грудей. Несподівана задуха і спека стиснули його горло. За її спиною стояв стіл. Це той стіл, що поставила бабуся. Дід помер, ніхто не з’являвся, от вона сама і вкопала стовпчика, прибила дошку й обтягнула її цератою. Там завжди стояв графин, зелений і пузатий, повний лимонного соку або хлібного квасу. Він гасав ярами, ловив у норах на шматочок смоли павуків із золотими гузнами, а потім прибігав і пив із цього графина. Вона подала йому графин, а потім різко почала запихати горлечко йому в горлянку. Лукаш спробував закричати, але лише похлинувся лимонним соком, що робився рожевим, а потім темно-буряковим і зараз більше нагадував кров. Він ухопився руками за графин, що все глибше і глибше входив у його горло, вирвав і упав на бік. Не випускаючи графина з рук, він поповз садом, через увесь двір, крізь водограй метеликів, зливу сонця і її радісний і веселий сміх. Він доповз до хвіртки, відчинив її головою і випав на дорогу. Коли він підвів руки до очей, що пекли так, наче туди висипали відро піску, він побачив, що замість графина тримає у руках грубого зошита у потертій шкіряній обкладинці. Він підвів голову, а із сонця на нього полилася вода.

– Блядь, таки очуняв, – прогримів голос, і хтось радісно засміявся, як там, мить тому, сміялася та, що в саду.

Софія знайшла Лукаша на трасі. Він лежав на самому бордюрі, видно з усього, сповз iз дюни, збившись зі свого шляху чи ще щось там. У руках Лукаш тримав грубого зошита в потертій шкіряній обкладинці. Вона нахилилася над ним з виразом дитячої зацікавленості, і порожнє небо великою блідо-синьою діркою свистіло у Софії над головою. Вона схилилася над ним, наче роздумуючи: їхати далі, розчавити його, як паскудного карлика, нарешті, ну, не як карлика, а як жука там гнійного або шкодливу кішку; вона дивилася на нього так, наче нічого особливого не трапилося. Софія повернулася до «хаммера», дістала із салону пляшку «швепсу», відкоркувала, покриваючи глухий простір дзвінким матом, високо підняла пляшку і почала лити Лукашу на обличчя. Коли він очуняв, заплямкав губами і потягнув свій молочно-сірий погляд, вона сказала:

– Що, дострибався?! Ото ще мені Бетмен. Піднімай свої костилі і давай вшиватися звідси. Скоро по тебе повернуться.