Александр Ульянов - Софія

Його здивувала її зосереджена цілеспрямованість. Лукаш спробував підвестися, але заточився й упав. Софія, похитуючи стегнами і булками сідниць, повільно, без всякого там жіночого виправдання, підійшла до машини і довгим поглядом окинула через білі дюни, що починали наливатися кров’ю передвечір’я. І він навіть подумав: глянь, а воно справді схоже на Єгипет. І він спробував піти, але упав і поповз за нею рачки. Він ліз на чотирьох кістках і не переставав думати про Єгипет, щоб йому трясця, під її дикий регіт і матюччя. Навіть тоді, коли вони поїхали, він не переставав думати, що з ним сидить за кермом один із єгипетських демонів, а може, ангелів. Різниці зараз для Лукаша не було ніякої. Він перестав думати, начебто забув, чого він бігав під кулями, вірніше, для чого і чому. Його начебто і не цікавило те, що за ним по п’ятах гналася смерть, якої він не заслужив, хоча останнє було сумнівне – як нікому, йому вона, ця смерть, була найближчою, давала хліб і до хліба. Софія усміхнулася і подала йому флягу з віскі. Лукаш зробив кілька ковтків, і відтак вони в’їхали у велетенський мегаполіс, що нагадував блискучу темно-синю, з червоними і малиновими підсвітами, піраміду, що догори щетинилася списами антен, передавачів, підвісними стартовими майданчиками, тарілками і всілякими дротами. Лукашу пішов мороз по шкірі від здивування, від захоплення і дитячого жаху, що липкими лапками склався десь внизу.

– Ти ба, стільки прожив, а так і не знав, що таке буває у світі, – сказав він, видихаючи.

– Тридцять років уйобки не шкодували грошей, не будували дитсадків, щоб вибудувати собі шоу-ленд, – просвистіла крізь зуби Софія. – Мій покійний татко і моя самогубця-мама мають тут проценти, вірніше, я маю. Тут свої акції, мені тут, Лукаш, миють ноги. А от тобі тут надумали одірвати голову. Значить, я тебе буду ховати, дєдушка…

– Пішла ти, – вже спокійно сказав Лукаш і відкинувся на сидінні. Йому зробилося байдуже. – Де тут найперша-ліпша міліцейська управа, чи як її там?

– Забудь, ідіоте.

– Спробую. – Лукаш надпив з фляги і подивився на купу синьооких карликів, що йшли під автострадою, залитою сріблястим світлом. Далі підіймалися квартали скляних глобусів та кубів на дахах – плюскалися світло-фіолетовими басейнами, звучала музика і комашнею вовтузилися люди. Напевно, це у них і зветься щастям, – вирішив Лукаш.

– Дістав ти мене своїми забобонами. Краще подумай про себе. – Софія витягла сигарету, закурила, глянула у дзеркало внутрішнього огляду. – Нема нікого. Вони зараз рискають над китайським кварталом. Точно там. Невдовзі почнеться жара…

З-за скляної упереміш із червоним керамзитом пагоди вийшла компанія. Будь він ментом, босяком, то визначити їх було легко: бліді витончені обличчя дітей, що ніколи не знали, як болить, яку назву носить смерть. Можливо, у світі цьому влаштовано все правильно, але мене воно не влаштовує, – подумав Лукаш і пошукав поглядом сигарету.

– Закурюй, – сказала Софія.

– Ні. Краще швидше їдь.

Траса потягнулася суцільним лавовим потоком.

Молодший араб зробив губи – красиві, підведені карміном – буквою «о» і випустив тугий струмінь сизого диму. У вікні, глибокому, наче око мертвяка, – кварцове небо неправдоподібного кольору, як то буває уві сні – кольору дощу, розлитого купоросу, сизих передранкових світанків, з кислою підлітковою сексуальною ненаситністю і духом парного молока, коли десь поруч живуть маленькі діти. Вона лежала гола на матраці, на животі, витягнувшись від задоволення усім тілом, наче велика кішка під теплим квітневим сонцем; і вона прийшла до пам’яті, вірніше, до свого настороженого, прихованого, набубнявілого задоволення, коли міцна рука – тугі, як пружини, пальці – зайшли під низ, пучками промацали жирок навколо пупка, половинки її сідниць розійшлися під сильним натиском прутня, що увійшов у її прохід, наче поршень, і вона зойкнула, захлинулася щасливим криком, приглушено, закинувши назад голову з купою неслухняного темного волосся, що великим чорним абажуром відсвічувало її білосніжні плечі, гарне бліде обличчя з великими очима, що зараз були темними проти глибокого вікна. У повітрі висів приторний запах анаші й опіуму. Араб ритмічно входив у неї. Три хвилини це було цікаво, а потім її почало розгойдувати, і вона застогнала по-справжньому: там, у цьому стогоні, перемішалися задоволення і біль. Другий підійшов, примружився, підвів голову, провів спочатку пучками по її повних губах, а потім повільно вставив член їй у рота. Вона взяла член у руки і тільки зараз побачила, що на білій шовковистій портьєрі бігають якісь чоловічки. Надія спробувала вивільнитися, але араб притиснув її міцніше до матраца і запрацював швидше. Вона облишила свою цікавість, і все почалося спочатку. Араб стиснув пальцями її підборіддя, єхидно засміявся і вставив прутня їй знову у рота. Цього разу вона віддалася, як належне. Але думка, що відображення на портьєрі нагадує її сина, не покидала її. Кінчаючи, вона закричала що було сили у легенях. Це радше був істеричний крик, ніж крик задоволення. Але хто його знає…