Александр Ульянов - Софія

Майор відмітив про себе, що зачіска у цього виблядка точно як у англійського джентльмена. Нова порода виведених підарів. Майор знає точно, чим він тут займається. Вони повільно, як поважні люди, підіймалися на скелю, що, напевне, називалася у них терасою: з пальмами, соляріями і голими, рожевими від засмаги бабами. Чоловік хруснув пальцями.

– Все проїдається.

Ці слова можна було проказати інакше, а він промовляв їх, як змія з відрубаним хвостом. Двоє чорнявих дівок із сапфіровими очима глянули на майора. Майор банально стенув плечем.

– Але все набридає, – чоловік клацнув пальцем.

– Не втямлю, для чого все це…

Він пригадав на рівні спинного мозку підвал, де приємно пахло діжковими солоними огірками, до яких ще долучався запах живої істоти, що пахла теплою шерстю. Це були щури. Він нарешті зрозумів, як дитина подивилася на сонце, – голим чистим болем. Він піднявся на лікті і, цілячись, вистрелив. Перед тим, втрачаючи свідомість, він зізнався: у нього таки смердять ноги, як у мерця. Він усе життя тікав від цього запаху, але той наздоганяв його. Однооке чудисько, бздун і таке інше… Кров витікала з обох повільно. Ще раз підвів голову і подивився на його довгі ікла… Це був лише її сон. Її сон на далекому сонячному березі, з людиною, котра любила її, яка була поруч із нею – досвідчений, з відсутнім поглядом і шерехуватою від сонця і води шкірою. У нього жіночі гомілки і протяжний голос: дорога… а… а… а… я… я… я. Він пригадав. Потім виникла якась необґрунтована підозра. Перед ним стояла Софія. З широко розплющеними очима з гранатовим блиском. Думав про одну, а побачив іншу. Він таки цього разу упізнав її – упізнав, чи вигадав, чи ще щось там.

Пісок лежав як скло – рівно і блискуче. За ним море і голосисті нахабні чайки. Лукаш дивився на неї зі спини. Він кохав дружину, але чомусь не переставав думати про Софію. «Це молодість, – переконував Лукаш себе. – Це минеться». Але в нього псувався настрій, наче хто всипав цей золотистий пісок в його мізки. Пісок лежав рівно і блискуче, не гірше, ніж у Пуерто-Рико: «Блядь, а як на цьому сучарі лежати за стільки баксів…» Стояв холодний день, і народу не було зовсім.

– Де сина? – запитав він і потягнувся, крутнув шиєю.

– Відтопирюється, – вона радше вдавано потягнулася губами до його широкої спини.

– А, – сказав Лукаш глухим, утробним, роздратованим голосом, дивлячись, як чайки риються дзьобами в жовтому баговинні.

– А що-о-о… – Лизьк язичком.

– А то пердну!

І тут він встав, не ображено встав, а так, пішов, наче донюхуючись свого звичного. Вона піймала його своїм гранатовим оком, але не побачила суму в очах Лукаша. Ні з того ні з сього вона думала про димчастого котика Пушка і про справжній дим, дим між яблуками. І їй зробилося сумно: все це неважливо, з цього нічого не буде, і це може погано закінчитися, – вирішила вона. Це може погано закінчитися, бо він ніколи не міг вчасно, та й не хотів, зупинятися. Зараз він був справжнісіньким вайлом.

Вогні висіли у повітрі. Усе стояло нерухомо, навіть посмітюхи-чайки і ті притихли. Тоді він і зрозумів, що щось відбудеться…

Я зустрів цю четвірку, коли вона канючила мідяки на терасі під білими парасольками, де грали модний вальс, ще якусь сучасну під «модерн» похабєнь. Йшов вісімдесят другий рік. Осінь, будинки і люди висіли у повітрі. Слюдяна нерухомість світу. І я її побачив зі спини. У солдатських крагах, морській міці, високу і красиву, з духмяною незалежністю і хрумкою ніжністю. Потім вона привела Утюга, він – Кума, і нас стало четверо. Ми намилилися добратися до Феодосії, де міліція була не такою злою, а світ не таким жирним, як тут, біля ракетних баз. Прозивали її Муха, від Мухамеддинової. Кров з молоком, хитрий хазарський розріз, ніс із Ренесансу – все це швидше заставляло битися там, під грудиною. Все вирішилося набагато раніше, ніж гадалося. Муха кнокалася з Утюгом, а Утюгу було до сраки, з ким тертися. Він відсмоктав у пограничного мента за пачку «Бєломору». Муха тільки те й зробила, що плюнула йому між ноги, і ми пішли, а він ще довго біг за нами у вилинялій сорочці, хлопчик-мажор, який гадав, що світ влаштований за його і для його правил. А на пірсі нас підловили менти. Мені вставили ствола, здається, «марголіна», Муху по черзі трахали, а й так обісцяного з переляку Утюга обмазали лайном. І тут мене підірвало. Знаєте, як підривало серед ночі чи під налитою свинцем кулею ранку. Я викрутився і забрав у них «марголіна». Карабін утопила в морі Муха. Утюг сидів – маленький симпатичний божок – і просив у когось вибачення: якщо направду, ми – ідіоти, всі. Невідомо хто ще перший відсмоктав менту, аби запропонували пачку «Бєломору». Це я просто так, до слова.