Александр Ульянов - Софія

Зранку йшов дощ. Небо налилося бурштином. Чесно кажучи, він не любив дощу, як не любив вітру, як не любив ворожіння на картах, щоправда, визнавав – усе це існує в природі, але не для нього. Позбавте на милість. Та, що вийшла з «роллс-ройса», навіть не видалася Лукашу знайомою. Він знав її зі спини, грудей, з шиї, як вона голить лобок, словом – з усіх точок і перспектив. Це була вона, білява. Блін, вона майже не змінилася. Потім від Лукаша потягнувся жовтий безкінечний коридор, і видиво чи реальність зникло. Лукаш ішов коридором, намагаючись обіпертися об стіну, але руки загрузали по лікоть у жовтій желеподібній масі. Щось підказувало йому: якого біса, живий, то і швендяй собі потихесеньку, ось так. Але що далі, то Лукашу все менше хотілося качати м’язи на своїх ногах, що, кляті, заведуть хтозна-куди. Ось нарешті він вийшов під випукле, як око циклопа, жовте і хиже склепіння. І тут не могло бути думки про поміч. Але яка, в сраці, поміч; від чого поміч? Але задницею це все ж таки відчувалося, хоч і хріном верти піруети, хоч показуй його у вікно і обсцикай хавально відкритих туристів, просто-таки на їхні стотисячні зуби. І отак він пробачив землю; стіна розсунулася сама собою, як у Соломоновому храмі, як завіса, і штани у Лукаша змокріли. Він повільно опустився навколішки, а сеча не переставала стікати в холоші, в шузи і на підлогу. Далі був голос, який промовив:

– Вибирай…

І Лукаш пустив зелену стрічку блювоти на червону готельну доріжку.

Майор сидів у кріслі із зеленою оббивкою. Людина, котра хоч хвилину просидить у такому кріслі, вже ніколи не буде такою, як раніше. Майор пив з горла скотч, голосно відригував і тицяв фотокартку із затертими фізіономіями медсестрі в куцому халатику. Трусів під халатиком не було, але якщо вони й були, то навряд чи вони нагадували панталончики вісімнадцятого століття. Майора піднуджувало. І він запитував:

– Що тобі більше вставляє? Ну, не придурюйся, ну, там пососати, полизати, пальця в очко. Мене вже ні хрена не пре. Тяги нема. Коли буде за сорок, то зрозумієш, да… Вища екзистенція, блядь. Розумієш? Коли людина бреше, то вона бреше людині, а не своєму сраному сумлінню… А… Знаю… – Майор спробував розгледітися. Його таки здорово піднуджувало. Млоїло, одним словом. А так: кімната-люкс, баби-люкс з «присипочкою». – Власне, до чого тут ця срана історія… Жило троє, а кожен любив ту, яка не любила його. Нічого нового… Долий скотчу. Так… Була у них таємниця. Золота таємниця, – майор підняв догори пальця. – Скоріше, це була фантазія. І забулося все. На хрін забулося. З роками, але не те, що вони давали йому, а мені не давали… Що я в чорта несу? – Майор налив півсклянки, махонув, загриз огірком. І далі:

– Приніс він мені карту і сказав, що знає, де сховані… ні, блядь, де живуть живі мамонти. І ці мамонти охороняють купи золота і всілякої там рижухи, камінців, але його цікавили грьобані живі мамонти. Він говорив, що вони думають, кумекають, як люди. Фу, брєд. І увесь цей брєд він записував до щоденника. Цей ішак вірив усьому, йому легко все діставалося… Х-м-м. Ти так думаєш, що нічого легко нікому не дістається… Давай нюхнемо, а потім я тебе відпердолю по повній…

– Спочатку доскажи історію, – прогнусавила офіціантка, консьєржка чи хрін його зна хто.

– Я пам’ятав цю карту до найдрібніших подробиць. Вона була для мене частиною дитинства, не більше. Я пам’ятав карту, що намалювала його божевільна фантазія. Але одного разу, десь це відбувалося у районі Сирця чи Лук’янівки, вибухнув будинок. І що, ти думаєш, ми там знайшли? Мертвого якута. Да, я пропустив, що оженився на білявій і драв їх обох, наче сидорових кіз… Ну от, після одного рейду, під борлаком якута, знайшов точно такий манускрипт, але років так на тисячу старший…

Консьєржка заголила спідницю, позручніше влаштувалася в кріслі і розставила якнайширше ноги.

– Давай. Полижи. Я знаю, тобі подобається…

– Хто з нас швидше добіжить… – І майора дубиною вирубив бахус.

Цей ніколи не ходив один. За ним шмигала чиясь карлючкувата тінь. Його тінь ніколи не сюсюкала «буся», «кіса», «пратівноє созданіє». Він завжди мовчав, і у всьому Департаменті знали його як «він», а пошепки «ЦЕЙ». Він був стильніший за бронзовий бюст Богдана Хмельницького, якщо вірити доброхотам. Історія, знаєте, нічим не різнилася від анекдоту. Але силами вони, на жаль, не мірялися. Тож і він, і його тінь лишалися просто людьми, яких боялися, ненавиділи і готові їсти гівно не лише їхнє, а їхніх щурів та котів. Щурів можна і не домашніх, а тих диких, з рудою гривою. Усілякі чудасії відбуваються у цьому світі, всілякі… Він сам ніколи не ходив до ванної. Кахлі, два на два, блакитного кольору, з веселенними дельфінами, що, видно, нанюхалися коксу і зараз били хвостами, наче влаштували змагання на інтелект зі своїми хазяями. У кімнаті для відпочинку стеля оббита зеленим бархатом, кальяни, хлопчики (ніяких непристойностей), танцівниці (що завгодно). До спальні міг заходити перукар, масажист, що і був перукарем, та й не тільки, і його син. Сина зараз не було, але у вітальні для «третьосортних» на нього чекав майже (а чому майже?) двометровий мужик у чорному довгополому пальті, ковбойських чоботах, а так усе було в нормі, якщо не зважати на третій клас.