Александр Ульянов - Софія

Майор мав риб’ячу інтуїцію, але це не означало, що його мізки полонила фантазія; ця делікатна річ була відсутньою, а тому допомагала йому жити. Щоправда, запитай у нього, бажає він жити чи померти, то наш майор опустив би додолу кутики очей, закотив очі під лоба і сказав: «Не знаю». Він народився ідіотом, хоча лише скидався на нього. Велика перевага в суспільстві кретинів. Причини, напевне, ховалися у дитинстві та в історії країни. А тому, коли він зайшов до палати, то побачив перед собою не мажорного хлюща, як сподівався, а широкоплечого, міцно збитого, як горіх, з різкими, водночас приємними рисами обличчя, де рівно і похабно горіли темні очі, чоловіка, що більше нагадував задумливого демона у повній скорботі свого сучого життя, котрий сидів над проваллям пекла і не бажав туди повертатися. Подумки майор перехрестився і подумки прокрутив, коли востаннє був на причасті, хоча усвідомлював – це зараз не допоможе. Але далі на майора чекало ще страшніше. Майор побачив чистий шматок неба. Чистий стерильний простір, вікно з чорними рамами, що ось-ось виваляться, частину будинку. Ностальгія обернулася реальністю. Мозок, як і тоді, як і тисячу років тому, почав губитися в подіях, у часі, і взагалі – розумно визначив майор – мундир цей ментовський можуть одягати лише опудала та маніяки. Він зайшов у палату, хруснув пальцями, підсунув стільця:

– Я хотів тобі розповісти одну історію. Ти зовсім інший, аніж я тебе уявляв. Ти взагалі зовсім інший. Я уявляв тебе зовсім іншим, а тому гадав, що ця історія, а може, чимось тобі допоможе. Не перебивай… Але я таки тобі розповім. В тягу тобі це чи ні. Я тут хазяїн, сраний, але хазяїн. Так-от слухай. – І майор трубкою, смачно звернув губи, наче готовий відсмоктати Саїду. Закурив.

– Бачиш отой ріг будинку? З цього все почалося. Ні, блядь, не з цього почалося. Було маленьке містечко, майже тобі іграшка, а не містечко, ляля тобі. І був я… Ні, був він, потім вони, дві халяви, і нарешті – ми дочекалися розповіді – я. І були, відбувалися, точилися, кипіли божевільні плани про майбутнє, про багатство, про Якутію, і така похабєнь, і така інша похабєнь. Усцяться! Усе це лишилося з роками, лишилося в роках, звісно, далеких роках, але лежати і думати буває приємно, коли на цю похабщину подивишся. Але нерозділене, неспроможне роз’їдає людину. Бачиш, я не такий дурний, як мазюкають кляті журналюги. Що молодий? Ще необхідно, окрім невеличкого щастя, коли вони котяться в шаленстві, в реготі до пекла, у провалля. Доки грає тестостерон, ти цього не помічаєш: відрізаної голови, одірваних яєць. Ха, життя надолужить. Провалля, лише провалля, за виступи котрого можна вчепитися. Але пекло є пекло, як його не назвати. Це ми придумали ілюзію, що нічого-нічого у світі немає, окрім великої православної, з її підарасами-попами. Тож вибір: пекло – значить кайфувати від дріб’язку. Або рухати стару суку удачу, д-а-а, коли знаєш, що тебе чекає попереду. Не особливо будеш маніжитися і ліпити із себе горбатого. Але людину щось гризе, чи не так? Ти не помічав? Їм хочеться бути там, де краще, там, де сране какаду, голі баби на вулицях, купа шарової жратви. І я хотів їх обох. І я хотів їх завоювати. Я бажав і хотів їх обох; і я хотів зліпити світ, наче з пластиліну, чому наче? Але тавро, клеймо третьосортного ніяк не зітреш… Не з мене одного. А з цілої грьобаної країни. Суцільний пафос задрипаних імбецилів. Це звучало, наче бетховенське, з печаллю ув’ядання, але пафосно і торжественно, як о п’ятій годині гола блядь на балконі роздає повітряні поцілунки голубам, воронню і засцяним та упослідженим бомжам, у котрих честі, їй-бо, більше, ніж у чотирьох супердержав. Ніхто цього не розумів, а якщо і розуміли, то за старою хохляцькою звичкою пропускали повз вуха. Гадаєш, я був завжди таким? Але одного сонячного дня, досить сонячного, щоб відчути себе щасливим, наче проститутка, якій кидають останній косяк. Ото, видно, вічний кайф, котрого вона чекає все життя. І ось одного дня, досить світлого, з прогресивним паралічем розвиненої країни, де немає проституток, бандитів і так далі, я вмикаю телевізор і бачу, як дві тринадцятилітні дівчинки, взявшись за руки, летять донизу з дев’ятого поверху, пікірують назустріч землі… Ну, значить, мене знудило. Після чого я блукав містом, цими місцями, наче шукаючи їхні фантоми, щоб нарешті зрозуміти ницість нашого світу. З мене кепкували, але смерть, як і життя, пунктуальна, і ти знаєш лише, де вона народиться і звідки прийде…

І я знайшов той будинок. Його, друже, видно з твого вікна… От… І що я хочу тобі сказати: для тебе життя – не просто іграшка, тож коли взявся у неї грати, то думай про Бога, ну, або… – Майор тричі перехрестився. – Але інстинкти, мої звірині інстинкти беруть своє. І якщо ти не розкажеш мені і моєму шефові те, що я хочу почути, я буду різати тебе на шматочки, а потім скормлю безпритульним псам. Згода? Ну, от і молодець.