Александр Ульянов - Софія

– Артур. Пригощайся. Потім знайдемо щось більш достойне, – сказав він.

– Саїд. – Він закурив і зробив одразу кілька затяжок. Почекав, поки світло стало ясно світити на стіни домів. Саїд прокашлявся:

– Будеш?

Артур затягнувся. Передав папіроску Саїду.

– Блядь, я тільки вперше помітив тут ресторан. – Він дивився на густі тіні, що закипали під прохолодним осіннім сонцем. Груди тиснуло, але він адекватно сприймав звуки. Зараз він повернувся до Артура:

– Ну і?…

– А нічого. Нам з приятелями нудно. Поїхали в клуб. Ти точно один з наших. Ми сиділи на зупинці. Втикали, блін, а тут Костя каже – чуваку кишки рве. І пацан, ми бачимо, ти не поганий. Чому б не допомогти гарному чоловіку? Ходімо до машини…

– А, ясно. Ви педики. Пасани, я нічого не маю проти педиків, але з цим давно зав’язав. Шалість єства. Так що без мене… – Саїд говорив, але з кожною фразою розумів, що несе ахінею.

На протилежному боці сонце пройшлося колоною зелених дерев і знову запалило свічкою жовтий клен. Саїд підняв руки, наче здаючись, – косяка, хоч і з колумбійського відбірного драпу, надовго не вистачить.

– Ви мене купили… пасани… Як знаєте…

Світанок кольору свіжого м’яса заповз у тиху комірчину нічного ресторану. Софія повільно поставила порожній стакан на стіл. Сизий дим стояв у кімнаті, офіціант куняв або швидше обжимався з молоденькою прибиральницею, якщо не більше. Але яке їй до того діло, її вимотувала нудота. Нудота починалася з цього кровожерливого ранку за широким вікном, з усіма пейзажами дорогого кварталу. Але вона, Софія, прожила в Англії п’ять років, а тому знає різницю між дорогим та вишуканим, між тим, що здорово вставляє, і тим, що є гумова та голіма нудота. Зараз її нудило, як від столиці, так і від Лондона, і всіх країн на світі. Вона думала про загадкове Місто Синіх Троянд. Вона думала так, що слова «Місто Синіх Троянд» самі по собі нічого не означають, аби вона неждано не прив’язала їх до того чогось, що відштовхнуло її від недавнього минулого. Вона зможе бути такою лише на паперах, на фотокартках, у досьє, а насправді, якщо вона попреться у це місто, вона, Софія, буде однаковою. Лише Лукаш для неї щось буде значити у цьому житті. І тут вона вперше задумалася про вік і наморщила мило лобика. Вона замовила велику чашку американо з вершками, потім викликала таксі. Коли допивала, таксі жовтого кольору стояло під рестораном. Таксист був у пожованій куртці, чорних окулярах із міцною щелепою. Софія усміхнулася йому і, сідаючи, недбало, як і годиться, закинула:

– Може, десь зупинимося перепочити?

Вони заїхали у глуху сіру вулицю, що пахла осінню, дорогими собаками, дорогими двоногими суками, дорогими парфумами, що, як напалм, просякли кожен атом повітря сечею і спермою. Софія лягла на спину, зігнула ноги в колінах.

– Боже, ти не поміщаєшся у моєму драндулеті, – сказав водій, спускаючи до колін штани.

Це зайняло у них більше часу, ніж вони гадали; потім таксі стрілою помчалося повз бутики. Зупинялося, ляскали кредитки, і велетенська шкіряна сумка наповнювалася речами. Перед вокзалом Софія купила нову мобілку і на очах, повних відчаю, розтрощила стару гострою шпилькою туфлі. На пероні її проводжав той же водій, із захоплено роззявленим ротом, мокрою проміжністю і непереборним сумом тупих, але удачливих мужиків. Софія зайшла в купе і подзвонила. Вона не знала, де Лукаш. І дзвонила навмання.

У Лукаша був романтичний настрій школяра. Вони – Надія, син, Лукаш – зайняли повністю купе. Довелося доплатити, але це того коштувало. Хоча Лукаш подумував, як би відправити сина до іншого купе, але Надія запротестувала, і Лукашу довелося печально, поки поїзд стояв, дивитися на викот плаття, де переливалися яблуками красиві груди його дружини. Червоні важкі портьєри нагадували бордель, запашна шкіряна оббивка, що зберегла і хоронила тисячі чудових запахів і подій, навіяли на нього дитячу ностальгію подорожі. І ось, тільки поїзд рушив, як продзвенів його мобільний. Лукаш глянув, але номер був йому невідомий. Він скинув його і продовжував насолоджуватися подорожжю. Дзвінок повторився. Щось у цьому було моторошне і водночас привабливе, але й надокучливе, – вирішив Лукаш. Але і цього разу не взяв слухавку. На третій раз він узагалі вирубив телефон.

Його відразу скособочило, і справа була не у дзінку, переконував себе, – спочатку по сотовому, а потім загарчав по всіх кутках стаціонарний. По тому, як довго розривався стаціонарний, майор вирішив, що до нього доривається хтось із биків. Хто саме, його не цікавило, його займало те, що він був відірваний від дуже важливої справи, котру майор цінував, леліяв і таке інше ледь не все життя. Він повільно склав у чотири пінцетом, що у його грубих, обрубаних, здавалося, пальцях з ребристими нігтями, які більше нагадували терпуг, видавався іграшковим, вижовклий манускрипт, де можна побачити мамонта чи то слона, ще якусь тварину і щось схоже на ієрогліфи, хоча в останньому можна помилитися. Складаючи свою коштовність і таємницю, майор навіть подумав, що знайдеться хтось такий, що скаже: отже віднайдуться уйобки, що вірять у подібну галіму рвань. Х-м-м. Так, його після дзвінка, що застав майора, як школяра – за мастурбацією, відразу скособочило. Він узяв слухавку, але почув незнайомий голос. Тріскучий, але водночас спокійний. Такі голоси і таких людей майор вивчив: спочатку уб’ють своїм авторитетом, а потім якийсь фацет закінчить твоє життя десь на смітнику. Подумки він спробував визначити чин людини, що зійшла з небес до гівна і зараз говорила з майором заворожливим голосом. Це теж треба було розуміти. У майора текли соплі – учора він трохи переборщив з дозою. Спочатку прозвучало співчуття стосовно дружини, яка пропала безвісти вже з півроку (майор глянув на фото розкішної білявки), потім нагадали, що у 2000 десь році, в районі Лук’янівки, окрім мертвого якута, не було нічого знайдено? (зі знаком питання); але основне – майора просили заїхати в один з банків і провірити свій рахунок, щоб потім поїхати в одну місцину і вивезти звідти одного молодого чоловіка, а якщо треба, то докласти всіх сил і вивезти звідти самосвал мертвяків, аби лише цей молодий чоловік повернувся додому живий і здоровий. Майор зараз майже не слухав, а дивився на сімейне фото з шикарною білявкою з білими бровами, чорними віями і синіми ясними очима. Вона стояла, трималася за поруччя, усім тілом подалася уперед – туге біляве волосся розсипалося засмаглим голим плечем… Його в кадрі не було. Майор агакав у слухавку, а там монотонно описувалося, куди їхати, що робити, а коли треба, то звертатися без сорому і всякого такого за ось цим телефоном, – майор швидко надряпав телефон. Поклав слухавку, підсунув фотку ближче, проковтнув гіркий клубок та сльози, потім виматюкався і пішов у ванну. Доки поршень вганяв у кров героїн, майор думав і плакав за білявкою. Потім він пригадав того зеленоокого, очі котрого провалювалися кудись у потойбіччя; пам’ятав він чорнявку, з розкішним тілом, довгоногу, із зеленими кошачими очима і відьмачим прищуром, а він і той зеленоокий, з очима, проваленими у потойбіччя, тоді ще пацанами вони були, приволік цю карту, точну копію нинішнього оригіналу. Оригінал з’явився набагато пізніше, коли у розвернутій вибухом будівлі він знайшов мертвого саха, з картою на шиї. І звідки цей шолудивий патологоанатом міг тоді знати? Майор засвистів носом і потягнув повітря. Виграв він, майор. Він був певен, як у повітрі, як у сонці, як у героїні в гільзі шприца. Саме після того клятущого зорепаду почалося його життя, його захоплення смертю і молодими дівчатами. Але дружина пропала тому, що вона таки знала більше від нього. Ця сука вічно вирішувала за нього. Майор пішов на тахту і довго мастурбував, ніяк не міг кінчити, а потім викликав машину.