Александр Ульянов - Софія

Пізнім осіннім вечором, коли дороги наче залиті мокрим гудроном, він сів у ресторані за персональний столик, сунув сигару до рота, майже як кусок захололого лайна, офіціант підкурив, – і подивився за вікно з відчаєм насолоди. Початок осені завжди викликає меланхолійну печаль. Тоді ж і збуваються мрії, котрі більшості людей нахрін уже не потрібні. І зайшла вона. Чудо з різнокольоровими очима. І це була Софія. Софія теж побачила його відразу, тільки-но її голова з’явилася на другому поверсі. І вже за кілька хвилин вони сиділи рядом, плечем до плеча, як двійко котів. У номерах він показав їй картку. Вона не здивувалася, а розсміялася м’яким гортанним сміхом. Отак вона стояла, зігнувши ногу в коліні, розпустивши золоте волосся, дивилася на картку, майже воскова у своїй наготі, із запахом волосся, із запахом шкіри, а там солодко, ох як солодко пахла, і рівним голосом протягнула:

– Місто Синіх Троянд…

Його це не здивувало, бо за останній тиждень у нього було багато отаких чудес, включно з незапланованою поїздкою на м’ясопереробний комбінат. Він зі знанням селадона, а вірніше селюка, що несподівано потрапив до борделю, подивився на неї і вирішив, що ось такі філігранні закінчують надто погано. Йому не така потрібна, але нехай на сьогодні буде й ця. Він повернувся на бік і, в невіданні малюка, солодко захропів.

Сьогодні вночі його щось розбудило. Лукаш сів у ліжку, по-дитячому протер кулаками очі, намагаючись розібратися в тому, що наснилося, але марно. Він лише пам’ятав білявку і чорнявку, тих жінок, що його кохали в молодості. Іноді таке трапляється. А потім йому зробилося моторошно. На балконі хтось був. Те щось важко дихало, вчепившись у поручні. Скоріше воно нагадувало йому велетенського птаха…

Уже кількома годинами пізніше у вікнах трупарні синіми димами стояла осінь. Він ніяк не хотів повертатися додому, згадуючи те створіння чи дещо, що своїм жарким, невидимим диханням заповнило кімнату. У Лукаша кололо в грудях і болів поперек. Він дивився на людину, що зараз, ось нині, мала назву трупа. Лукаш відійшов від нього, скинув рукавички і поставив у своєму календарі помітку – чітку і болісну, як свіжа подряпина на обличчі живої людини, яка мала б відпочити, але її кличуть у тягучу невідому подорож. Так, сьогодні вночі до нього прийшло дещо, що нагадувало велетенського птаха; воно сіло на балконі і заговорило. Лукаш насправді не бачив його й не чув справжнього голосу. Потім, похитуючись, гамуючи велетенський шум у вухах, він подався на кухню, де застав дружину в самих трусах, а може, й ні. Але він зігнорував її приваби, як і її стервозність, а припав до пляшки коньяку. Відірвавшись, він сказав, що завтра вони всі їдуть.

– Куди? – було просте запитання, без будь-яких істерик, а з повною готовністю.

– У Місто Синіх Троянд, – видихнув Лукаш і сам здивувався своєму голосу.

– Давно пора. – Надія припала до нього довгим поцілунком, і він, на диво, аж ніяк не пручався. Вона скинула труси, подивилася на нього захопленим і дурнуватим поглядом, а потім сказала: – Я ще була пісюхою, коли його почали будувати. Батько був вкладником…

– Да, містечко для мажорних дебілів… Мені там довелося бувати… – І він поклав її на стіл.

За вікнами синіми димами пливла осінь. Лукаш перестав думати про Софію, лише чув її запах, як запах того звіра, що на балконі наказав їхати невідомо куди. А потім він стояв на пероні, на першій колії, і дивувався, що колись, ще у дитинстві, мріяв про те, що його поїзд у його країну поїде з першої колії. Але цього не траплялося, і ось воно прийшло, а дощ обмивав чорно-сірий перон. Йому було печально. Люди ворушили риб’ячими ротами, разом з його жінкою та сином, що нагадував воскову мумію, тільки в прищах, і Лукаш навіть побачив щось прозірливо під цим дощем. Але нарешті взяв свою німецьку пузату валізу і піднявся на сходинку, намагаючись не обертатися назад.

Ту ніч вона спала спокійно, серед чужих предметів, що переходили з рук у руки вже не один рік, серед запахів, що нашаровувалися теж з року в рік, і коли прокинулася, то, лежачи, довго намагалася призвичаїти їх до себе, зробити ручними, чи що? Вона цю ніч, вірніше половину її, скільки там випало, спала спокійно, а з нею спало її сумління, спала пекуча квітка між ногами, і йшли верхом, разом з чавунними осінніми хмарами, думки. Вона прокинулася о третій і відчула голод, тремтіння в колінах, слабкість, якої у неї ще ніколи не було. Софія потягнулася тренованим красивим тілом, і той дріб’язок років, що зв’язував її з минулим, несподівано натягнувся, зовсім тобі реально, що його можна було взяти за один кінець, як металевий ланцюг, потягнути, а він таки лопне від напруги. Тоді вона встала, не дивлячись на м’ясника, взяла одяг, вийшла і лише у червоному від оббивок і світла коридорі нашвидко зодягнулася, спустилася до нічного ресторану. Замовила велетенський біфштекс, сто грамів віскі, салат і томатний сік. Офіціант стояв і похитувався на одній нозі, іншу він смішно, навіть можна сказати артистично піднімав і ховав за другу.