Александр Ульянов - Софія

Першим ділом вони понюхали коксу, поставивши машину у тихому кутку Липок. Барокова будівля, шикарні дерева прямо перед під’їздом – це поцінував лише Саїд. Їхній «порш» упирався задницею в жовте таксі, і було видно, як чиїсь, видно, жіночі п’яти упираються в заднє скло. Це їх розвеселило. Артур нервувався, коли зустрічав на своєму шляху будь-які перешкоди. Але таксі швидко поїхало. Костя сміявся. Потім вони спустилися до Бессарабки. Саїд запитав, що вони шукають. Артур промовчав, лише німо усміхнувся і простягнув Саїду заряджений шприц. Приход був просто, ну, просто ураганним. На Бессарабці вони поставили «порш» у зручному місці. Сонце заливало абрикосовим сиропом людей, будинки, салон авта. І вони викурили ще по косяку. Їм захотілося пити і солодкого. Одні казали, що треба вийти, тут недалеко: у ресторані «Стіна» можна випити по чарці текіли чи віскача та зжерти чогось. Артур замовк. Холод, абрикосове світло, наче їх винесло у широкий степ. Усі знали, окрім Саїда, – Артуру зробилося нудно, і він хоче запустити в дію план, що його давно замислив, із самого ранку надумав. Несподівано він запропонував кинути жереб: кому випаде червона фішка, той підійде і покаже менту сраку. Зніме штани і покаже. Усі запротестували. Артур мовчав, холодно, наче співак з «Гранд-опера». Але тут з’явився він. Лох у дорогому костюмі, що сидів на ньому бездоганно, але обличчя нагадувало репану селянську картоплю з однойменного фаст-фуду. Він зайшов у тінь двору з генделиком, який підтоплювали і підмивали калюжі горілки та сечі. Костя вийшов першим і ударив його по голові монтуванням. Чоловік продовжував стояти, стискаючи в руках пластиковий стаканчик. Горілка чвиркнула вгору. Аж потім чоловік сказав:

– А, мажорні підари! Вася, викликай ментовку.

Їм довелося тікати. Трохи протверезівши, вони знайшли тихе містечко, де сиділа пара лесбійок, швидше десь з якогось гламурного журналу, а може, з телебачення; вони грали у закоханих і вдавали, що їм подобається тискати одна одну. До них вийшов Саїд, тримаючи в одній руці пакетик коксу, в іншій – «Кристал». Він показав дівчатам на «Кристал», на кокс, а потім на машину.

– Дами, прекрасне пойло. Що ви скучаєте, ангелятка? Відтопиримося. Не все ж життя лизати солоні пизди одна одній. Ага?! – Він прогнувся вперед, розставив руку і скорчив смішного писка.

– Звали, шакал! Іди, нехай тебе твої товариші відіграють у дупло! Тільки, блядь, не тут, а то воні не оберешся!

Саїд підійшов і завис над ними. Показав язика, всього обкладеного, з повними ознаками початкового цирозу печінки або гепатиту. Демонстративно, з вишуканими манерами поклав перед собою пакет з кокаїном, поставив пляшку шампанського.

– Ну, чого ви такі сердиті, киці? Це ж «Кристал», це ж сніжок. Хіба можна бекати на священні речі?!

Дівчата були вифарбувані у фіолетовий колір, з пірсингом у всіх можливих місцях. Тій, у котрої його було менше, Саїд загнав вивертку в ліве око і з хрускотом прокрутив. Дівка завила, як білуга, і вчепилася йому у штанину. Її подруга зацідила в пах Саїду, і його зігнуло пополам. Коли Саїд підвів голову, то йому в обличчя дивився ствол двадцятидвохміліметрового револьвера. Револьвера, а не пістолета чи якогось там пугача. Саїд підняв руки, нахилився й огрів пляшкою дівчину по голові. Удар прийшовся по плечу. Але це її не зупинило. Револьвер вона не випустила. Постріл гавкнув, і Саїда віднесло на кілька кроків. У «порші» перестали гиготіти. Вони дали на газ. З гиканням і вереском погнали «порш» проспектом. Вони зробили коло і з розгону наїхали на дівчат. Глухо ударилося об капот і бампер. Саїд стояв, вирячивши очі, дикий і злий. Артур вийшов з арматурою. За кілька хвилин все було скінчено. Голови розтовчено вщент. З гиканням вони рушили з місця. Усі говорили, а Саїд мовчав. Хміль, наркота вийшли. Артур важко сидів і почухував підборіддя. Він слухав поклик свого серця. Нарешті він пригнувся, відчинив дверцята і на повному ходу викинув Саїда. Машина зупинилася. Артур повільно вийшов, зважуючи в руках арматурину. Саїд, кашляючи, звівся, спробував пробігти, але упав. Артур настиг його біля жовтої стіни супермаркету. І тут зрозумів, що попався. Камери, скрізь ці блядські камери. Він розвернувся і пішов до «порша».

– Поїхали, на нас чекає рай.

– Бо ми гарнюні. Ха! Ха! Ха! Де ця сучара Сонька шариться?

Медсестра, з тонкими бровами, в коротенькому білому халаті, більше схожа на смачний шматочок сосиски, закутаний у біле, провела майора довгим поглядом, але він байдуже отрусив його, як старий пил. Тяжко роздратувати наркомана, що запустив по венах п’ять-шість кубів чистої. Проте наркоманом майор себе аж ніяк не вважав. Він продовжував іти, не слухаючи її голосу, дріботіння кроків, і зацікавлений погляд її карих очей зависав у вакуумі лікарського коридору. Медсестра йому заважала, заважала так, що його, майора, наче якась трясця підняла за ноги й опустила в діжу з крижаною водою головою донизу, саме так. Ностальгія, ось що це; ностальгія за чиїмись витонченими пальцями, що артистичним клацанням своїм хвилюють повітря і слух, навіки блукаючи, до самого кінця блукаючи барабанними перетинками; це ностальгія з витонченими щиколотками і запахами терпко-солодкої пахвини; ностальгія плавно прогнутої дозаду спини, сам зад, пружний, із запашними булками. Уся ця скороминучість, що одягнула потворну маску вічності, а ти розпустив соплі і гадав, що цей повільний, затишний поїзд чухикатиме довіку. А потім, як спалах, а може, й спалах наприкінці, як табу, чого людина не може доторкнутися, і аби хотіла, то ніколи не доторкнеться… Довгий синій коридор весь у люмінесценті. Яскравий спалах реальності на тому кінці коридору ввів його у стан ступору. Медсестра наштовхнулася на його спину, велику, широку і мокру. Видно, вловила непомітний на перший погляд, на перший раз запах ацетону, терпкої сечі і сперми; на неї накотила дурна хвиля чужого адреналіну, а тому як перед нею був блюститель порядку, всі ці запахи вона віднесла до його професії. А загалом, він їй імпонував, якщо не сказати більше.