Александр Ульянов - Софія

Хлопець розтирав і втирав мазі в його, цього чоловіка, поперек. Майор сидів, розкинувши ноги, як Калігула, котрому відстрелили яйця. Надійшов перукар і виголив голову по сухому.

– Яка шкіра, а не те, що ви, пиздохлюї. Тройнячком побризкай. Тройнячком.

З тройнячком у нього не складалося. Тройнячок той коштував не менше трьох штук за п’ятдесят міліграмів. Ностальгія. Так він називався у нього «тройняк». Так вони грали, чисто і відкрито, як шахтарські діти, коли шахтарські вдови рвали волосся після чергового вибуху метану, а потім ішли з реготом гладіаторів помирати на панель. Він відштовхнув хлопця ногою і крикнув:

– Давай того мусоровоза… Блядь… – Він ще не знав, що на нього чекає. Майор також…

Сині ранкові блики повзали ліниво його голомозим черепом. Він стояв напроти вікна, зовсім голий, лише у чорно-синіх сонцезахисних окулярах. Кілька голих мадам ніжилися у новомодних соляріях, кулясті форми лагідно підставляючи під іще лагідніше кулясте сонце. Коли майор зайшов, він не змінив позиції. Срака і спина у нього були синіми. Лише білими клавішами блищали зуби, а район ануса – червоний, з дрібненькими прищиками.

– З чого розпочалася ця країна? – Він говорив до свого відображення, а зовсім не до майора, інакше він не міг, а потім – до міліціонера. – Вітаю, ти – полковник!

І він надовго замовчав. У тиші хруснули фаланги пальців. І він знову почав:

– З чого почалася ця грьобана країна? З мене, блядь! З мене, блядь! Усі великі речі починаються з реготу або із мертвих. Хоча це одне і те ж. Я намалював цю картину. Сюди важко потрапити, але дуже легко вийти: попіл, немає слідів, для цього тобі, мужик, треба мати чавунні яйця. Чавунні яйця. Чавунні яйця.

Він делікатно розвів половинки, засунув пальця в анус. Понюхав ніздрею, лівою.

– Блядський простатит!

Йому принесли сигару, він закурив і ткнув свого виконуючого роль анального пальця під носа обслузі.

– Смердить, але краще, ніж у баби. Повір… Ти пробував у жопу? Я? Ні, боюся. Зрання, коли я прокидався, кричав, мов навіжений. Стіни були глухі. Йобаний у рот, я хочу їбатися в жопу! А потім сам виїбу світ у жопу… я хочу їбатися в жопу… я хочу їбатися в жопу… Я кричав голосно, бо знав, що ніхто того не почує, ніколи… Можеш бути вільним.

Він відвернувся спиною до дзеркала в бароковій оправі і більше не обертався. Він повертів товстими пальцями, намацуючи сигару «Ромео і Джульєтта». Але її там не було. Її, сигари, не було. Х-м-м…

– Дорогого можна отримати і важко позбутися… – Голос чужий, хрипкий, як у кіно жахів тридцятих років.

Але він і цього разу не обернувся. Він чекав.

– Ах, полковнику, полковнику… Мало я вам плачу. – На декоративну гілку пальми сів папуга і пустив яскравий зелений струмінь посліду на сумнівну картину часів Гайдамаччини, де не менш сумнівний гетьман, булькатий і горбоносий, крушив сам-один цілих два десятка польських жовнірів.

– Правда, що брехня зачаровує? А… Як білячий хвіст. Тільки ось що, у неї робиться під хвостом зовсім неприємно… коли вона починає срати. На голову, на руки, просто на землю…

Баклажанового кольору служка прочинив двері. Уже роздяпив хавло типу: такий, тупака така-от, аймара шоста і сьома. Голомозий недбало махнув рукою. Негр сховав свої білі зуби. І майор зайшов, ще не знаючи, як печуть плечі полковницькі погони. Ну, або він буде досліджувати рибоокеанний світ далекого-далекого-далекого моря. Словом, усіх мастей ідіоти грають, досягнувши якогось статку, тягають на шкіряній флейті тонкоперстих естетів. Навіть перед майорами, колишніми навіть…

– О, що таке бідність? – з порога запитав він майора.

Майору по барабану інтелектуальні сентенції голомозого. Ментовська інтуїція давала зрозуміти, що він зіткнувся не з тим і опинився не там, де йому мало бути затишно, а кілометрів за сто-двісті.

– Слухай, мені насрати, скільки людей померло, хоч і весь пиздонутий в очко Зімбабве. Мені треба виконати свою роботу. Краще Лукаша, ніж я, ніхто не знає.

Дві старіючі хіврі принесли фрукту і випивку. Він важко, як старик, піднявся червоними сходинками, щоб у них фарба попідсихала. Двійко жопоподібних грайливо брикнули стегнами і вишкірили зуби на майора. Помаранчеві блики повзли вікнами, портретами, лисинами, цицьками, де тільки сонцю заманеться. І ось уже тоді голомозий чоловік проказав:

– Прошу, пане майоре.

Вибачте, було щось не так:

– Прошу пана полковника.