Александр Ульянов - Знак Саваофа

А тим часом Андрюха Лямур зовсім не віддавався любовній тузі, а воронованим дулом німецького браунінга виторговував у кругло сонячних корейців кілька кілограмів героїну, тицяючи в їхні лоби стволом.

– Йобані нехристі, я вас усіх в жопу оддрючу! Я сказав, що ми башляємо зараз тільки половину, а решта після продажу… Ви що, забули, хто де срав?! А?!

Його підлеглі: Яшка Полохало на прізвисько Лоренцо, Пашка Дрозд та Котя з Рибою – лагодили електричного паяльника, щоб засунути його в задній прохід розпластаному вузькоплечому китайцю, що з якогось дива лежав на животі й усміхався та кліпав своїми очиськами. Потім він залопотів: «Зачєм ві так жєстока?» – «А затєм, чурка рваний, що ти баб наших приїхав єбать!» – добродушно роз'ясняв Яшка, потім Пашка втрутився і засунув вправно паяльник до мети його слідування. Тобто в анальний отвір. Треба сказати, що паяльник вони діставали уперто довго, – всі магазини зачинені, хоч око виколи, на порожній вулиці вони зупинили машину, стріляючи очима навсібіч, намагаючись щось прогледіти крізь мжичку, – Андрюха все поглядав на годинник, стиха ворушачи губами.

– Може, без паяльника? А?… – протягнув Котя, але відразу замовк, бо Лоренцо садонув ліктем в дих.

– А чим? Я ж не буду в них стріляти. Токо з паяльником. Це діє майже як… ну як ота хріновина, що колють кагебешники на допитах.

– Не поняв…

– Нєхєр понімать, якщо мене підловить Ілона, то мені зіллють, як сперму зі старого бугая… – І він засміявся реготом вуличного вурки, що колись намагався співати у жеківському хорі «Ой чий то кінь стоїть», але осікся, бо якраз він о цій порі починав впадати у розпачливу сльозливу блатняцьку меланхолію, а значить, очима і душею його запанувала дама серця, а нині – хазяйка.

– Бля-я-я, – тільки протягнув Яшка і втупився у жовто-сіру кашу, суміш з ліхтарного світла, мряки, квадратури вікон, до яких долучалися вузенькі туалетні вічка, а доповнювало пейзаж кілька розвалених чеченцями кіосків, розквітлих, як велетенські та потворні чорні квіти.

Ілона по-трагічному поправила локон на мармуровому чолі, натхненно слухаючи слова Миколая, все входячи у патоку, солодку і заборонену мелясу прекрасних слів, віддаючись своїй забаганці з віртуозністю аристократки, але зі школярським знанням; несподівано до неї почало доходити, що вона управду сприймає його слова, або вони просто лягають їй на душу, о, на цей осінній настрій, тужливий, як ця мряка: вона зараз подумала про Андрія трохи реальніше, зовсім без тіні злорадства, навіть з вилинялою ніжністю справжньої аристократки. Ось так, ось так. Збудження починало танути, як сніг ранньої весни, лишаючи лише брудні залисини справжньої стихії. А йому… а йому приносило найетичніше задоволення отак платонічно промацувати цю істоту, спостерігаючи, як широко роздуваються її мініатюрні ніздрі, а очі зачаровано, вже з тваринячою пристрастю, дивляться у ніч, а вірніше, у бік великого нужника, освітленого, як і пам'ятник колишньому вождю, кількома потужними прожекторами, з наквацяними вічно кривими літерами «М» та «Ж».

– Ви випробовуєте свою теорію на мені?… – запитала вона, по-білчачому притискаючи до грудей руки, проводжаючи очима білі мечі світла, що шаткували мряку. Вона таки попалася і вляпалася; інстинкт волав у ній, що це навіть гірше Бориса, що треба або закінчувати, або ставити все на свої місця. Він випередив її, метнувши свій розум, напевне, подалі її ще дитячих думок.

– Я не випробовую ніяких теорій. У мене їх немає. Ось тут я мешкаю, і ми можемо спокійно зайти і випити кави чи чаю, – відповів він і взяв її за холодну руку; і хоча Миколай сказав це, як тупорилий студент Сорбонни, який привів перед свій будинок дівчину, щоб поставити їй пістон, а потім ранком тихо випроводити, вона почула в його словах переконливу брехню, і це знову прилило кров до її таза та голови. Вони повільно піднялися на четвертий поверх, не користуючись ліфтом, і через кілька хвилин зайшли до просторої кімнати. Це було помешкання, розбудоване в американському стилі; мало хто на той час так облаштовував помешкання.

Вони, Лямурові пацани, з витягнутими шиями, нагадуючи мокрих облізлих пацюків, сиділи в авто і слухали у вимоченій мжичкою темряві, наче на неї, враз зрадівши, спорожнилася енна кількість китайців, а вони слухали і чули, як бздять та кахикають, клянуть і стогнуть їхні безпечні громадяни у вікнах, у монументальних помешканнях, віддані на поталу солодкій ілюзії життя.