Александр Ульянов - Знак Саваофа

Почалася перестройка, яку вона сприйняла надто спокійно, навіть посміялася із заклопотаного батька, що цілком серйозно готувався до тюрми, а потім, коли перша хвиля народного обурення минула, у батька навіть з'явилися більші гроші, ніж він мав до того, – подалася навчатися до Парижа. Але невдовзі повернулася з виглядом нудьгуючої атеїстки, заскоченої психічною депресією. Принаймні на півроку вона собі вигадала розвагу. Вона пожирала велику кількість шоколаду разом з транквілізаторами, проглядала сімейні альбоми, романтично так зависаючи зеленим поглядом за вікном дачі, де вихідними днями у сонячній круговерті бавилася її небога, а Нора ходила зі щасливо опущеним і просвітленим обличчям, – вітер м'яв яскраву одіж Каріни, що пищала від задоволення, наче сіренька миша. Батько плутався у міжперестроєчному періоді, щасливий, завалювався у крісло, виголошуючи якісь туманні плани всьому сімейству. Якраз на ту пору прийшлася міжусібна війна з чеченською братвою, і вибухи уквітчували передмістя потворними червоно-чорними трояндами. Батько повертався додому, здебільше на дачу, з утомленим обличчям, але палаючими очима; йому вже ніколи було вештатися на гульню, зі здоров'ям теж з'явилися проблеми. Іноді він говорив: «Ну що ж, я теж інколи бував несправедливий!» І сміявся, втупившись в апатичну Ілону своїм сірим прямим поглядом, вижмакавши чоло. Десь через півроку після Парижа вона змусила батька придбати чотирикімнатну квартиру на Володимирській і зі своєю нудьгою перебралася туди. Тоді-то їй і навісили охоронцем не кого іншого, як Андрія Лямура, що вибивав чечню з азерами з таким рвінням, що йому простилися старі гріхи щодо шанованого сімейства. Але цього разу між ними нічого не відбулося. В її житті починалася нова епоха. Вона тільки періодично нагадувала Андрію про свинарник. Про те, як він намагався вкоротити собі віку. І тоді вона насправді зрозуміла, що нічого так не збуджує, як звичайнісіньке людське нещастя. Вона живилася трагедією, але не жила нею, а в Лямура не було ані того, ані іншого. Банальний парубійко, що ламав черепи чеченцям.

Потім був чоловік нізвідки. Вона так його романтично і охрестила, майже по-столичному, з хвостатими прибалачками, але по-снобістськи грубо, людина з Хрещатика. Він-бо розумів, що таке людське горе, як з нього мати зиск, а ще, напевне, що день не відрізняється від дня, своєю гидкою потворністю нагадує марність людського існування. Ілоні, звісно, хотілося чогось крутішого, тобто того, що б могло у її свідомості зайняти або навіть перескочити рівень Бориса. Але воно повертало на своє, а, як вже зазначалося, Ілона поволі почала миритися з ірраціональним; йому перевалило далеко за сорок, він мав красиву, ледь з сивиною шевелюру, запалі щоки, оливкову шкіру, витончені пальці піаніста або убивці; середнього зросту, але рухливий, як бультер'єр; він стрімко починав свою розмову, вправно кладучи слова в одну ціль, в одному напрямку, досить швидко, але безпристрасно, шалено, одним скачком досягаючи мети; несподівано, після потоку слів, він усміхався, блискав котячим поглядом з трикутними зіницями, і тоді весь туман, що клубочився навколо нього, враз розходився, і всі несподівано розуміли, що це лише театральна гра, виконана на живу, тобто на публіку, і для якогось незрозумілого багатьом ефекту. Цей дорослий чоловік вводив Ілону в світ сучасного, тобто відкривав двері, – з нудьгуючої мажорки він робив просунуту, розбитну дівчину. Принаймні одного гожого дня так вона для себе вирішила. Вона навіть не знала його імені, і познайомилися вони якраз на тій хвилі, коли вона грала романтичну дівчинку, заскочивши дощового листопадового дня на вечірку, де, як їй видалося чи з нудьги, чи від сексуального голоду, люди плели всілякі дурниці, але вона благоговійно їх слухала, вірніше, вдавала, що слухає, наповнюючи свій відсутній, майже порцеляновий погляд зелених очей змістом, зовсім їй не зрозумілим. Вона завжди вловлювала людей, які можуть підкоряти інших, заставляти думати на свій кшталт, а заодно тримати їх поблизу себе як безвідмовну служку, чого вона аж ніяк не потребувала, але природньо тягнулася до таких, бо вони десь там, у свідомості, нагадували її тата, Бориса і те оточення, куди повертатися Ілоні зовсім не хотілося. Тому Ілона відразу його вирізнила з-поміж усіх: він сидів самотньо та відсторонено, але всі палкі розмови накручувалися навколо нього, наче незнайомець попротягував тонкі металеві струни, періодично смикаючи за них з холодним блиском жовтих котячих очей. Іноді він вставляв якесь незначне слово, а тому глибокодумна розмова закінчувалася гуркотом перерваного оркестрового дійства. Тоді западала ніякова мовчанка, обличчя видовжувались, як у гончаків, з очима, що від тріскучого щастя посперечатися, ткнути співрозмовнику заковиристе, падлюче слівце, наливалися іскристою вологою і ледь не випадали з орбіт. Надворі стояла глуха, без листя на деревах осінь. Він несподівано встав, поманеврувавши між співрозмовниками, зупинився біля неї, тримаючи міцно в руках склянку з червоним вином, ледь кивнув головою, потім відрекомендувався, але в той день імені вона його не запам'ятала.