Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ви теж прийшли сюди за принадами вічного людського… є… щастя? – тільки те, здається, запитав він.

– Щось подібне… – не обертаючи до нього голови, відповіла вона, краєм ока спостерігаючи за його реакцією. Але чоловік видавався безучасним, відстороненим, як геній.

– Ви знаєте, я сам не розумію, про що вони говорять. Самі не тямлять, що плетуть, але свято вірять, що говорять те, що потрібно. А значить – свята простота або глибока віра. Я вам не заважаю?

– Зовсім ні, але більшості з того, що говорять ці люди, я не розумію. Вірніше, на свою досаду, не знаю тих людей, про яких вони говорять. Правда, це дуже погано? – І тут вона одягла романтичну маску, а він про себе зметикував, що це вдалося майже правдиво, аби вона уміла ще змінювати зовнішність та сам погляд. Вона йому таки сподобалася. Як простий елемент згасаючого життя, кожним днем якого треба насолодитися. Отака тобі гедоністська стурбованість.

– Миколай. Майже що святий. Це не кощунство: я дійсно вірю в такі речі, але в тому сенсі, що вони повинні слугувати як поміч тут, на цьому клаптику землі. Словом, простіше, – як інструмент для досягнення успіху, але не більше. Віра не потребує жертви, бо вона є самою жертвою. Ти віриш, відбираючи у себе по шматку життя, яке з таким зусиллям відвойовував, – він знову подивився на неї, як кіт на мишу, своїми жовтими очима, і засміявся: – Немає нічого прекраснішого для людини, як виваляти віру в лайні, взявши її, як предмет свого захоплення. Напевне, у цьому і є смисл життя, опозиція до Бога. Заперечувати і водночас визнавати його існування. А коли сивий Саваоф з'явиться у кудлатих хмарах, просто розреготатися в обличчя, чекаючи, коли його длань або накриє тебе, як муху, або простить, як слизького паразита.

Ілона зробила розуміючу міну, але тільки не для чоловіка з Хрещатика: він розумів, що для неї подібні розмови звучать, як гітлерюгендівська пісня на вулицях Нью-Йорка чи марш «Нахтігаль» у єврейській синагозі. Але до його балачки вже дослуховувалося кілька чоловіків з видовженими обличчями, кислими поглядами і одвислими задами, що звисали з модних табуретів. На коротких ніжках вони поволі почали перебиратися, наче равлики, випучуючи антенами свої очиська. Миколай замовк і продовжував усміхатися, дивлячись на Ілону Вона отетеріло мовчала, бо вперше не знаходила слів, і їй робилося ніяково, чого вона зроду не відчувала.

– Я в цих речах не розуміюся. Напевне, в цьому місці мене не чекає успіх…

– Як і скрізь? – мило перебив він її. Двоє слимаків зі знудженими обличчями таки дісталися до них, але занадто пізно, бо вони домовилися пройтися осінніми вулицями, вдихнути у запарені вином та розмовами легені важкого осіннього повітря, гільйотина дверей відтяла за ними сизий трикутник диму, де плавали чорними м'ячами розпалені голови.

Пролітали золотими кулями ліхтарні ковпаки, всесвіт з неймовірною швидкістю розкладав атоми у їхніх головах, летіла волога мжичка, і було ще багато такого, що не поміщалося на язиці, а існувало в природі цього старезного міста.

– Принада людського щастя у спілкуванні. Часто це обертається крахом. Тисячі людей падають у цю пастку, надаючи словам непотрібного змісту. Один мій знайомий священик весь час спілкувався з Богом. Майже на «ти», як ото буває. Він дійшов високих ієрархій, і в нього почала гнити простата. Йому заборонялося мати жінку. І він дозволив собі стати гомосексуалістом, таким робом у своїй свідомості вирішив проблему. Але чи розрішив Бог його проблему, невідомо, – і він засміявся хрипким, але приємним голосом, що дозволяв собі попустити самого священика, благодушно поплескавши його по сідниці. – У відповідності до його релігії, він зазнав краху, але свідомість вплинула на його гниючу плоть чи прогнила плоть на свідомість. Принаймні він продовжує вірити і трахати хлопчиків. Він поновив спілкування людства у такий-от спосіб, поставивши свого патрона у досить незручне становище, але, думаю, він йому, за його віру, попустив, – і він знову засміявся, але враз змовк, розуміючи, що до неї заледве доходить зміст сказаного.

– Мене там сприйняли зовсім не так, як хотілося… – тихо, вплутуючись у романтичну бовтянку, промовила вона.

– Я знаю. Незадоволеність – це скорбота світу, про що я вам говорив. Тільки проститутки бувають задоволені, але й то періодично. Ви не одна з них, з тієї компанії. Щоб бути щасливою, не обов'язково народитися гарною, розумною та заможною, необхідно уміти за будь-яких обставин бути шматком того, куди ти входиш. Зайти в інший світ – ось майстерність. Пропекти їх своєю особистістю, а потім викрутити навколишнє оточення, як пряму кишку. Оце задоволення, яке вам необхідно здобути, – Миколай благодушно усміхнувся, несподівано розвернув її за плечі і подивився в очі: вона вже була готова, напіврозтуливши червоні соковиті пелюстки уст. Але він ніжно погладив її по оксамитовій щоці, і вони закрокували далі. Вони йшли під гуркіт останнього листя по мокрих покрівлях; вони проковзали під грубим осіннім небом, тяжким, як шматок граніту; вона йому подобалася, – він хитро дивився, як тріпочуть від кроків під щільним зеленим светром налиті її груди, а випещене обличчя холодно направлене у ніч. Невилуплена великосвітська левиця. Ота підліткова скутість. А безпристрасність йому імпонувала. Десь там в чорній «волзі» за рогом чекав Андрій, нервово покусуючи губи, поклавши велетенські руки на кермо, навсібіч вертячи кудлатою головою, – це її смішило. І вона збудилася. По-справжньому і дико, як ото бувало років чотири тому.