Юрий Винничук - Груші в тісті

– То ви теж лікар, колего? – зрадів я.

– А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє.

– І тому ви ховаєтеся в кущах?

– Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє.

– А яка у неї хвороба?

– А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі.

– А що ще?

– Канцер!

Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують.

– Навіщо ж вона написала «тєрапія»? Хай би написала «туберкульоз і рак».

– Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє.

Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить:

– Ну-у-у, до-о-ктар!

Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині.

Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на Бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу:

– Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти!

Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає.

– Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо… та хіба ж я… та це ненарошне… вєси такі… а я вам і сальця вріжу… Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила… І ковбаски ще, ось цієї дам… ні-ні, нічого уже платить не надо… і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад… не нада вам її… а я вам ще ціле кільце пічоночної дам… така вже укусна, шо слів нема… і не обіжайтесь… вєси такі… оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести… і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте… а то всьо вєси, але їх полагодють… Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м’ясо купує… Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда… у пеклі, тоже скажете… ну й шутки у вас… ага… ідіть з Богом…

Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я.

На Петрівці, проходячи повз книжкові ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену єврейською літературою на різних мовах. Зупиняюся і ковзаю очима, вишукуючи якесь цікаве видання фольклору. «Еврейский юмор», «Еврейские анекдоты»… А мені б якісь легенди, вірування… Чоловік, зиркнувши на моє дещо втомлене, але осяяне світлом Сіону обличчя, каже:

– Шалом!

А я бовк:

– Алейхем шалом!

Він тоді, мов автомат, заторохтів щось на ідиші. Я уважно вислухав, згадав ім’я ще одного класика єврейської літератури і, глибокодумно промовивши «Менделе Мойхер-Сфорім», вимкнув екран, сховав антену, згасив лямпочку і розчинився у натовпі.

Увечері сідаю до потяга. В переділі самі жінки. Молоді. Роти в них не замикаються. Нещасні люди – з тих, що потрапили у чергову піраміду, але ще не усвідомлюючи цього, тішаться, що поступово піднімаються щаблями, розпродуючи якийсь ексклюзивний непотріб. На мене уваги не звертають і стрибають з теми на тему. А я б уже й спати ліг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хірургія. А я ж тут спец. Мій колега цим займається. Від нього я наслухався стільки історій, що можу ого-го як підтримати розмову.

– Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана.

– Та капєц, – погоджується друга. – Одній моїй знайомій жирові складки вирізали, а шрами такі, що вона й роздягнутися не може.

– Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню які страхіття розповідають!

Я не витримую. Чому ображають мою професію?

– А ось у моїй клініці… – кажу я, і вмить три пари очей прикипають до мене.

Клініка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, візитки вже всі роздав. Вони витягають ручки і старанно записують редакційні телефони. Потім я даю короткий брифінг на тему «Розвиток пластичної хірургії на даному етапі». Дамочки починають демонструвати мені свої вуха, носи, цицьки, животи і целюліти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика.

– Целюліт не лікується, – вбиваю їх наберкиць.

– Як? Зовсім?

– Зовсім.

Недавно ми в газеті публікували на цю тему статтю і я знаю, що кажу. А вголос: