Юрий Винничук - Груші в тісті

Надумавши скоротити дорогу до Пенсильванського університету, я вирішив піти навпростець через міст, але міст несподівано перейшов у гайвей і я опинився у тунелі-полапці. Повз мене з оглушливим галасом мчали авта і велетенські вантажівки, залишаючи мені для маневру не більше півметра вздовж муру. Над головою теж мчали авта, і перебування у цьому кам’яному мішку ставало усе нестерпнішим. Проте я йшов далі, бо мені здавалося, що весь цей жах ось-ось закінчиться, хоча насправді він тільки починався, і за хвилю я почував себе маленькою сірою мишкою, котра опинилася на шляху табуна слонів. Особливо жаско ставало на закрутах, коли автам, які вилетіли з-за рогу, зоставалося надто мало часу, аби з’їхати вбік. Інколи я перелазив через той мур і йшов по якомусь сміттю, ноги грузли в землю, зашпортувалися за шини, слизькали на пластикових пляшках, внизу текла ріка зашита в бетон, іншої дороги не було. Та коли шлях перепиняла широка опора мосту, я змушений був перелазити через мур знову на дорогу, і водії тоді пригальмовували, мабуть думаючи, що ось іще один божевільний вирішив покінчити самогубством. І треба сказати, що якби я мав слабенькі нерви, то міг би й піддатися цій заворожуючій магії швидкості, цьому неймовірному гуркоту, який бився в мої вуха, штурмував мозок тараном, і таки зробити крок убік – лише один-єдиний крок відділяв мене від небуття. Це досить дивне і цікаве відчуття опинитися за крок від смерті. Не пробували? І не раджу. Хоча…

Минуло півгодини тієї божевільної мандрівки, коли мені здавалося, що я повинен пройти цей шлях до кінця бодай задля самоутвердження. Якого самоутвердження? А біс його знає. Чомусь мені так здалося. Але врешті-решт я таки зламався і вирішив повернути назад. Я прирікав себе на ще один півгодинний жах, але принаймні знав, що мене в тому напрямку чекає, тоді як рух вперед міг віщувати нові несподіванки. Я зиркав на ріку: і як можна було так її спотворити оцими стрімкими бетонними мурами? Ріка без берегів – не ріка, а якась каналізація. Якби були береги, я міг би собі мандрувати ними і знайти там порятунок, а так я змушений був іти далі попри авта, хоч тепер уже за рухом, весь час упівоберта озираючись. Я кляв усе на світі, а найбільше самого себе, що забрів сюди, шукаючи дорогу навпростець, а якби зробив гак, то давно б уже був на місці. Аж ось несподівано біля мене пригальмувала поліцейська машина, водій-негр кивнув мені на заднє сидіння, я відчинив дверцята й сів.

– Where are you going? – спитав він, рушаючи з місця.

– University of Pennsylvania.

Подиву поліцая не було меж. Він не міг збагнути, якого біса мене занесло на гайвей!

– I’m sorry, I lost my way, – тлумачився я тим, що зблукав і думав: ну, все, зараз завезуть мене в поліційне відділення, впаяють штраф доларів на 80.

– It isn’t done, – буркнув поліцай, а я продовжував подумки лаяти себе, бо ці слова не віщували нічого доброго.

Але ось авто виїхало врешті з хитросплетінь гайвею і спинилося… ні, не біля поліційного відділення!.. а простісінько під університетом!

– This will be the University, – сказав поліцай.

– Excuse me, I must be going, – зрадів я, намагаючись намацати клямку. – I don’t know how I can thank you enough.

Але клямки не було. В поліцейських автах задні дверцята відчиняються ззовні, а зсередини їх можна відкрити тільки висунувши руку через вікно, якщо звісно водій опустить шибу. Це для того, аби арештований не зумів драпанути. Втішаючись моєю безрадністю, поліцай врешті опустив шибу, я відчинив двері і з відчуттям щиглика, який вирвався з клітки, випурхнув на вулицю. Рухлива вулиця, що вела до університету, видалася мені після гайвею парковою алеєю. Мені хотілося танцювати, мов божевільному, адже тепер я мав стовідсоткову певність, що американська поліція мене таки береже.

В Америці жеруть всюди, де попало, і переважно в русі – на ходу, в транспорті, не вилізаючи з авта. Жвакуляють ту свою швидку їжу з синтетичним смаком в таких місцях, де б і не сподівався. У вагоні метро чоловік розкладає собі на колінах піцу і наминає з відсутнім виглядом. Такої дивовижі в нас не побачиш. Ще не так давно, коли можна було ласувати пиріжками за чотири копійки, народ їв ті пиріжки обличчям до муру, а спиною до перехожих. Так, мовби соромився свого негідного вчинку. Я тоді кепкував, що народ у нас робить дві речі обличчям до стіни, і одна з них – поїдання пиріжків. Коли ж я принципово їв пиріжка, прогулюючись вулицею, перехожі кидали на мене здивовані погляди.

В Америці панує тотальне ожиріння всіх верств населення з неграми включно. Навіть в університетських містечках я бачив безліч студентів не просто товстих, а потворно товстезних, які ходять, як качки, перевалюючись з боку на бік. А дупи! Матір Божа пенсильванська! Таких вражаючих уяву дупенкльоців не бачив я, скільки живу. Уявіть собі юнку з гепою завширшки понад метр. Покажіть мені ті труси, в які це диво природи влізе! Мабуть, сама собі шиє зі старих фіранок. Але дупа – то ще не все, бо й усеньке тіло в складках тлущу: на животі, на карку, на боках. І коли вона йде, воно все трясеться, як драглі в мисці. Але цікаво, що й на такий грандіозний товар знаходяться свої покупці, бо ті товстезні юнки шкандибають за ручки з худими хлопами. Видно, що тим подобається більше на м’якому.