Юрий Винничук - Груші в тісті

– Я маю квиток, – відказав я і знову подивився на вулицю.

Перехожі тим часом зробилися ще заклопотанішими, ніж були досі, а в декого це перейшло аж у лють. Їхній гнів могло викликати будь-що – наприклад, оцей трамвай, що перепинив їм шлях, і вони змушені чекати, поки він переповзе вулицю, або моє приязне й добре обличчя, обличчя людини, якій нема куди квапитися і яка провела ніч у жіночих обіймах.

– Щось я не думаю, щоб у вас був квиток, – сказав контролер.

Я не знав, що йому відповісти, і спробував думати про приємне, приємного було мало, можна сказати, що й взагалі не було.

– Ви їдете без квитка, – продовжив свої ж міркування контролер.

Я відвів погляд од вікна, і в душі моїй з’явився щирий жаль до цього обділеного жіночими ласками чоловічка, який намагався мало що не приклеювати масні пасма волосся до своєї вічно спітнілої лисини. В його жовтих очах світилася безнадія, в його житті було ще менше приємних годин, аніж у моєму. Хвороби підточували здоров’я, платні ледве вистачало на дешеву ковбасу, і коли хто-небудь ставив йому склянку «чорнила», він сповнювався безмежним щастям, мовби на нього зійшла Господня благодать. Вдома його пиляла жінка, обзиваючи лінюхом, неробою, імпотентом і навіть дистрофіком, у рідкісні часи примирення він сумлінно вилазив на неї і пробував зробити все, на що лише був здатний його примхливий організм, але це тривало недовго, це взагалі тривало так коротко, що тільки дужче роздратовувало його жінку; вона казилася, била його по лисині й кричала просто в обличчя:

– Гівнюк! Гівнюк! Гівнюк!

Хтось порадив йому відволіктися під час акту, думати про щось інше, не про жінок, щоб продовжити любощі. І він думав про трамваї, про безквиткових пасажирів, про те, як вони смітять у вагонах, ламають сидіння, дряпають стіни, викручують шруби… От саме на шрубах усе й закінчувалося. Далі вже не йшло. Він сповзав з дружини і тихенько, мов щурик, забивався під стінку, накривався з головою і намагався якнайшвидше забутися.

– Гівнюк! Ах ти гівнюк! Нероба! Паяц! Навіть бабу не годен вграти! От бігме, піду під гастроном, стану там – хай мене виграє хто-будь! Останній п’янюга буде ліпший за тебе! Стану, задеру спідницю і буду стояла. Хто йде – хай користає. Попри таку дупу ніхто не пройде. Черга ще буде!

Наостанок вона ляскала його по голові, оберталася своїм могутнім задом і засинала у гніві.

Його рука торкнулася мого плеча і він повторив:

– Ви їдете без квитка. Я спостерігав за вами.

– У вас погана пам’ять, – буркнув я, намацуючи квиток у кишені штанів.

Я міг його показати, але мені здавалося, що це стало б для контролера крахом усіх надій. Досі йому вдавалося ловити різних піциків, від приниження яких він не отримував жодного задоволення, міг обзивати їх, штрафувати, виштовхувати з трамвая – все це було дрібним, маловартісним і нецікавим. Зараз він вистежив набагато більшого звіра, таке в житті може трапитися лише раз або два, достоту як у житті будь-якого мисливця. Кожен має свою мрію про золоторогого оленя, зазвичай обмежуючись самими зайцями, і ось, коли врешті золоторогий олень стоїть перед очима і треба його пристрелити, тоді намагаєшся якнайдовше затримати задоволення, до якого, вважай, ішов ціле життя.

Я був для нього тим золоторогим оленем, мрією його нужденного життя, витязем його снів і марень. Він дивився на мене знизу вгору, і я відчував, як шалено калатає його вимучене серце, як б’ються живчики на скронях і пітніють пухкі долоні з короткими сардельками пальців. Краплі знервованого поту проступили йому на лисині, й було цілком зрозуміло – в глибині душі він увесь аж тремтить від страху, що його сон про золоторогого оленя розвіється, все виявиться маревом і облудою, а натомість залишиться тільки тупий біль коло серця і нестримний смуток щоденності. Мовби шукаючи підтвердження, що все це не сон, він ще раз торкнувся мого плеча, і пальці його тремтіли.

Я таки існував, і був поруч, і він таки вистежив мене. Єдине, що підсилювало його тривогу, це моя рука в кишені – вона могла будь-якої хвилі випірнути на поверхню й змахнути йому перед очима білим стягом квитка. Крім того, я міг послати його під три чорти і вистрибнути на зупинці, адже я молодий і сильний, я весь аж пашів здоров’ям, і позаду в мене була шалена ніч кохання з юною панною, яка й не снилася цьому опецькові. Подумати тільки – ще годину тому я ніжився в теплих обіймах, долоні мої пестили стрункі й гладенькі стегна, фантастичні перса, а вухо моє ловило п’янливий шепіт гарячих вуст. Я певен, що якби вона бодай руку його поклала собі на коліно, він би здурів від щастя. Що він бачив у житті? Людина, котра живе тільки на платню, економить на зубній пасті й хустинках до носа, віддає всі гроші дружині, а потім дістає за це свою порцію горохової зупи і ще мусить відробляти в ліжку. Вся надія на виразку шлунка, тоді вже йому дадуть чистий спокій і не труїтимуть вчорашньою бульбою. Коли вмиратиме, у тьмяніючому мозкові заблисне думка: «А, властиво, навіщо я жив?» Такому й не треба було народжуватися, він би й не народився, якби його батько був трохи обережніший.