Юрий Винничук - Груші в тісті

Коли трамвай зупинявся, в його очах спалахував острах, що я відштовхну його і вистрибну. Він навіть застеріг мене:

– І не думайте вистрибувати. Краще заплатіть штраф. Інакше я завезу вас у міліцію.

– Я не збираюсь вистрибувати, – сказав я. – У мене є квиток.

– Це неправда. Якби ви мали квиток, ви б мені його давно показали. Ми зійдемо з вами на кінцевій.

Він стояв так, аби перегородити мені відступ до дверей, голос його помітно тремтів. Якби я у цю хвилину показав йому квитка, серце його не витримало б, він викликав співчуття, і мені навіть спало на думку, що на його місці міг опинитися я. Мені просто неймовірно пофортунило народитися деінде і в іншу пору. А коли б я був шостою чи восьмою дитиною якогось п’янички, то хто знає, чи й на контролера вибився б. Цікава штука – життя, воно вимагає жертв, адже так рідко випадає нагода чинити добро, що задля такої події, може, навіть вартує віддати себе на розтерзання. Може, саме від сьогоднішнього дня цей нещасний чоловік підведе голову і усміхнеться прийдешньому, може, після того, як принизить мене, упокорить і змусить просити вибачення, він усвідомить нарешті й себе людиною і, прийшовши додому, перше, що зробить, – пальне жінку у вухо.

Чи міг я зруйнувати його потаємну мрію? В душі він почував себе справжнім Шерлоком Голмсом – адже ж вистежив неабиякого жевжика. Це тобі не язиката бабера, котра так запашталакає голову, аж сам не радий будеш, що спитав у неї квитка, це тобі не хитрий студент, який безпомильно впізнає будь-якого контролера, ще заки той сяде у трамвай.

Ось він узявся пальцями за ґудзик на моїй сорочці й почав його крутити з таким виглядом, мовби саме у тому ґудзикові міститься все, що для мене є найдорожчим і що становить сенс мого існування. Можливо, для нього цей акт мав ще й якесь символічне значення.

– Їздити без квитка дуже негарно. Хіба вам не встидно? – мурмотів він. – Тепер мусите заплатити штраф, інакше я викличу міліцію. А тоді заплатите ще більший штраф, напишуть вам на роботу, в трамваях буде висіти ваша фотокартка, і всі будуть показувати на вас пальцями.

Слухаючи ці дурниці, я збагнув їхнє дійсне джерело. Мабуть, саме так із ним розмовляв його начальник: брав пальцем за ґудзик, крутив його і проказував:

– Що ж ти їздиш, їздиш по тих трамваях, а штрафів як кіт наплакав? Ти що – не можеш вчепитися в «зайця» двома руками і не відпускати, доки не заплатить? Головне точно вирахувати, кого можна змусити заплатити. В кожному трамваї двадцять відсотків пасажирів – закоренілі «зайці», але штраф заплатить лише один. Бо поки ти його штрафуватимеш, всі інші або вискочать на зупинці, або придбають квитки. Вся штука в тім, аби попасти якраз на такого, що не викрутиться, не втече, не дасть тобі в писок. Тут треба мати нюх. Як у мисливського пса, розумієш? Треба тренувати себе. І взагалі, наша робота складна і небезпечна. Я, до речі, дивуюся, чому нема інституту для контролерів. Та ж ми повинні ґрунтовно вивчити психологію, педагогіку, етику і хтозна чи не світову філософію. Ось уяви собі – ти, озброєний усіма галузями знань, підходиш до такого собі жевжика і, знічев’я поправляючи рогові окуляри, кажеш: «Шановний добродію! Своїм безкоштовним проїздом ви підриваєте основи нашої молодої державності! Ми котимося в прірву через таких, як ви! Ви вбиваєте іще один іржавий цвях у розтерзану неньку! Своєю підступною діяльністю ви служите ворогам республіки. Але я вистежив і розкрив вас! Ви є агент Москви! Признавайтеся і платіть штраф. Добровільне зізнання пом’якшить провину!» Ну?! Тепер відчуваєте різницю? І коли ви це прокажете достатньо голосно, всі решта пасажирів одразу перейдуть на ваш бік. А чому?! А тому, що всім їм хочеться бути патріотами. Патріотом бути легше, ніж непитущим. Краще боротися за Україну, ніж гарувати на заводі.

Слова шефа надійно вгвинтилися в його мозок, і тепер, дивлячись на мене, він почав проказувати їх, немов заклинання проти злого духа. Голос його тремтів, але лунав на цілий трамвай. Коли він дійшов до «агента Москви», серед слухачів відчулося легке пожвавлення і навіть обурене гудіння. Обурення їхнє стосувалося, ясна річ, мене, і я чомусь несподівано почервонів. Контролера це надихнуло ще дужче, і він уже просто спопеляв мене своєю тирадою, котра почала неймовірно розростатися і перетворюватися на справжній акт звинувачення. Коли контролер урешті скінчив свою промову, я відчув, як піт виступає у мене на чолі. Несподівана духота обійняла мене, а самовпевненість зникла безслідно.