Юрий Винничук - Груші в тісті

Пані Зєликова не на жарт розхвилювалася, коли й після другої гості не закусили, бо якщо з тверезими вона ще могла якось раду дати, то з п’яними буде важче. Щойно випивши по третій, батько з дочкою з’їли по кусничкові хліба і по плястеркові ковбаси.

– Дочь у мєня красавіца, – втішав господиню Пєдришкін. – Всьо па хазяйству дєлать умєєт. Вот наваріт, бивала, щєй, дак ви нє павєрітє – вот такую каструлю літрав на десять! На целую нєдєлю хватаєт.

Тим часом господиня гарячково ламала голову, як позбутися непроханих гостей і як здзвонитися з Олегом, щоб усе розтлумачив. Врешті у її голові свінула спасенна ідея.

– Може, знаєте… Підемо до Олега на роботу? Коли він дізнається, що приїхали такі гості, то звільниться раніше.

Батько і дочка не мали нічого проти. Пєдришкін сховав недопиту пляшку назад у портфель і кинув туди кусник хліба. Пані Зєликова запропонувала ще й сала і ковбаси, але він навідріз відмовився:

– Я ж нє п’яніца какой-та! Ми пйом па рюмашкє.

Господиня прибрала зі столу і пішла перевдягнутися. Коли вона виходила з хати, до неї підплила дівиця:

– Можна я аставлю у вас свой чємадан? Зачєм мнє с нім таскаться?

Пані Зєликова мріяла лише про одне, як найскорше позбутися обох, а що далі буде – байка. Вона взяла валізу й поставила у сінях. Потому усі троє подалися до міста. В центрі пані Зєликова посадила батька з дочкою у скверику і попросила, аби зачекали, а вона приведе Олега. На її подив, Пєдришкін з дочкою не мали нічого проти:

– Давай, давай, ми тут скучать нє будєм, – і Пєдришкін поплескав рукою по портфелю.

– Господи! – тихенько простогнала пані Зєликова, чимдуж дрібочучи до наукового інституту, де працював Олег. – І за що мені таке? За які гріхи? Де він таку хвойду вишпортав?

Вона викликала сина на прохідну і зі сльозами на очах розповіла про лихо, яке звалилося на її бідну голову. Як він міг таке вчинити? Мало того, що сплутався з якоюсь офіціанткою, то ще й обіцяв одружитися, запросив до себе разом з батьком-алкоголіком! Олег як міг заспокоював матінку, переконуючи, що все полагодить, а вона нехай їде додому.

– Олежику, – хлипала жінка, – може, ти додому вже не йди. Піди переночуй до вуйка, а я більше їх не пущу до хати і скажу, що ти поїхав у Тюмень. Валізу їхню виставлю за хвіртку.

– Добре, це гарна ідея. Я пошлю до них свого товариша, він їм скаже, що я терміново поїхав у Тюмень. По тому він заїде до нас і забере валізу. Треба би їм ще гроші на квиток дати.

– Ой, який ти в мене розумник! – втішилася матінка. – А я теж не дурна. Я взяла гроші з хати. На, маєш тут тисячу карбованців. Тих, що ти, батяре, в карти програв. Най твій колега дасть їм, і ще добре було, аби провів на потяг та переконався, що забралися. Боже мій, Боже… В які ти тарапати попав! Коли ти за розум візьмешся!

– От оженюся і візьмуся.

– Господи, та вже женися, бо я зварюю коло тебе.

Приїхавши додому, пані Зєликова не втрималася, щоб не зазирнути до валізи. Те, що вона там побачила, повергло її у ще більший розпач – купа старої залатаної білизни, яку носять хіба старі бабці, якісь подерті панчохи, заяложені станики, а на додаток ще й півпляшки горілки. За що їй таке горе? Винесла валізу і поставила коло хвіртки та стала чекати біля вікна. Години за дві під’їхало авто, з нього вийшов якийсь молодик, забрав валізу і від’їхав. Пані Зєликова перехрестилася, потім упала навколішки перед іконою Богородиці і довго молилася.

Того ж вечора під моїми вишнями знову зібралася та сама компанія. Появу стрийка Зеня усі зустріли оплесками. Ще би! Мама Олега погодилася на його шлюб з Мартою. Більше того – вона вже й не проти, що в хаті з’явиться ще одна господиня.

Я їхав у трамваї і дивився з вікна на ранкових людей. Вранішні люди дуже відрізняються від тих, які сновигають містом за дня, особливо своїми обличчями – невеселими і сірими, наче бруківка. Біля мене спинився контролер і запитав, чи я маю квиток, я кивнув, не відвертаючи погляду від вікна, але він продовжував стояти біля мене.

– Ви впевнені, що маєте квиток?

Я зміряв його поглядом – це був товстий коротун, що сягав мені лише до підборіддя, з великою круглою головою і настовбурченими вухами. На його чорній кондукторській шинелі виднілося безліч світлих ворсинок, ниточок, волосинок і просто якогось пуху, мовби він усю ніч валявся на текстильній фабриці.