Юрий Винничук - Груші в тісті

– О, це сюрприз! Сюрприз! – засміявся стрийко, недвозначно штурхаючи мене під бік.

– А що, – спитала Квітка, – цьоця Руся теж приїхала?

– Я ж сказав – сюрприз, – не здавався стрийко, і я, добре здогадуючись, що то мав бути за сюрприз, знову почав роззиратися по городах, якими так гарно мчати на волю.

Помітивши, що я вагаюся сідати до таксі, стрийко підштовхнув мене:

– Давай, давай, у мене все за планом.

В машині Квітка взяла мене за руку і не відпускала, мовби відчуваючи моє нестримне бажання чкуряти якнайдалі і якнайскоріше. Раз по раз вона зиркала на мене, стискала мої пальці і закушувала губу, їй хотілося щось мені сказати, але вона не відважувалася при свідках, а може, чекала на мою ініціативу. На розі ресторану таксі зупинилося, перед входом юрмилися гості, але на нас поки що уваги ніхто не звернув. Стрийко сказав:

– Квіточко, твій татко ще мене не встиг побачити, бо я вирішив зробити йому несподіванку і тихенько вислизнув. Ти виходь, а ми з Ольком заскочимо до мене. Це близенько. Я хочу перевдягнутися так, як твій тато мене востаннє бачив у лісі. Розумієш? Хвилин за п’ятнадцять повернемось.

– Але Олько мусить мене привести! – заперечила Квітка. – Такий звичай.

Я зітхнув так важко, наскільки лише міг, і прошептав їй на вушко:

– Знаєш… після того всього… я мушу оговтатися… це для мене надто великий стрес… боюся, що тільки все напсую…

Вона стиснула мої пальці так, що вони заніміли, і схвильовано зашепотіла:

– Ще не пізно… якщо ти хочеш, то я… ми ще шлюбу не брали…

Я вжахнувся, і мої очі забігали, шукаючи порятунку, але стрийко провадив з водієм якусь бесіду, і не міг нічим допомогти.

– Я писала тобі… писала тобі, як тебе люблю… а ти…

– Я знаю… але я не міг нічого пригадати… у мене все стерлося…

– Бідний мій… – тут вона обняла мене і стала цілувати.

На щастя, стрийко таки втрутився:

– Та ви тойво, дайтесі на стриманє. Не дай Боже побачать…

– Може, я від’їду? – запропонував дискретно водій, зрозумівши усю делікатність ситуації.

– Та нє-нє, то не є забава, – заперечив стрийко якомога серйозніше. – Квіточко, я зараз його привезу назад.

– Я не хочу, – замотала вона головою. – Поїхали звідси. Забери мене! Забери!

Я мовчав, і серце моє розривалося від розпачу. Така класна дівчина хоче мене, а я… Правда, хоче вона не мене, а канадійця, та все ж…

– Квіточко, у мене є план, – сказав стрийко таким тоном, що навіть мені захотілося йому повірити, – але потребуєш трішки витримки. У нас є ще цілий тиждень до шлюбу, так?

– Так… – промовила тремтячим голосом Квітка.

– От ми порадимося з Риськом… ми з Ольковим татом, знаєш, такі кумплі, що гей… так що не переживай… а зараз мусиш відіграти свою ролю…

Квітка вдихнула два літри повітря, зиркнула у напрямку ресторану, і проказала, тицьнувши пальчиком у шибу:

– А хто це там… отам… – Її голос чомусь затремтів, а пальчик поповз по шибі і зупинився на пристойно вбраних чоловіках, які вочевидь опинилися в центрі уваги решти гостей. Розмова там виглядала на дещо нервову, і хіба йолоп не здогадався б, що йшлося про двох пройдисвітів, які ледь не зіпсували цілого весілля.

– А-а, то нові гості, – сказав стрийко таким спокійним тоном, яким, мабуть, пояснював і слідчому НКВД свою присутність у бункері: «Та от… зайшов покурити». – Ну, виходь, виходь, я не хочу щоб Ольків тато нас побачив.

Квітка зітхнула, відпустила мою руку і нерішуче відчинила дверцята. Коли вона вийшла і зробила кілька перших кроків, гості зарухалися жвавіше, а дехто навіть посунув до нас, але стрийко скомандував:

– Поїхали, поїхали! Завертайте в ту вуличку!

Таксі розвернулося і зникло перш ніж хтось оговтався, останнє, що я встиг помітити, це випростані руки кількох гостей, які показували пальцями нам услід, чийсь кулак і обличчя Квітки за розмаяним вельоном. Вочевидь під вечір знявся легенький вітерець.

Від’їхавши на безпечну відстань, стрийко зупинив таксі, ми вийшли, проминули зо два квартали і, піймавши друге таксі, аби остаточно замести сліди, приїхали до мене додому. А там, зручно вмостившись на фотелі з келихом коньяку, закинувши ноги поверх моїх рукописів на журнальному столику і смачно затягнувшись люлькою, стрийко задоволено промовив:

– Сьогодні ми взяли від життя усе, що цей день міг дати. Хіба нє?

1976 рік, весна, все цвіте, запаморочливо пахнуть вишні у моєму садку, а за столом під вишнями розсілася невеличка компанія і обговорює дуже серйозну проблему. Двоє молодих людей – Олег і Марта – кохають одне одного і збираються побратися, але Олегова мама, пані Зєликова, яка мешкає у власній камениці, і чути не хоче про Марту, яка мешкає в дев’ятиповерховому будинку з батьками і сестрами, а отже припреться жити до неї, а тоді доведеться ділити кухню, пральню, сральню і самого Олега, маминого пупінка, мамине золотце, яке звикло їсти тільки мамині шницлі, мамині прецлі і мамині струцлі… І почнеться громадянська війна за те, щоб заволодіти шлунком Олега, а хто, як не мама, знає, що йому корисне, а що ні…