Юрий Винничук - Груші в тісті

Я коротко переказав стрийкові сценарій, який не викликав у нього жодних заперечень.

– Головне, – сказав він, поплескуючи мене по спині, – не лови ґав. Квітка – дівка перша кляса. Я б знав, де її сховати. Давай, шуруй, а я тут все припильную, як належиться.

За кілька хвилин ми з молодою уже сиділи в таксі.

– Куди їдем? – запитав водій.

– Просто, – сказала вона і пригорнулася до мене, вдаючи, що змерзла, хоча була така гаряча, як вулкан Кракатау.

– Але куди саме? – запитав я тихенько.

– Зараз побачиш. Ми мусимо десь перебути, поки там йде забава. Спочатку молодий буде сам мене шукати, а потім йому будуть підводити то дівчат, то бабусь, переконуючи, що то і є його молода. Одне слово, це надовго.

Розповідаючи мені про звичаї аборигенів, вона не забувала підказувати водієві куди повертати, аж доки ми не опинилися на вуличці, що складалася з суцільних приватних будинків в околицях Замарстинова – моєї рідної парафії. І як таке можливе, що я жодного разу її не зустрів?

– Приїхали, – сказала Квітка і, домовившись із водієм, що той забере нас через півтора години, повела мене за собою.

Ми зайшли на цілком темне подвір’я, кудлатий псюра спочатку загарчав, а потім радісно заскавулів і, метляючи хвостом, поквапився віддати нам шану, але Квітка його відігнала, аби не запацькав сукні. У будинку теж не світилося, Квітка вийняла з торбинки ключа і відчинила двері.

– Що це за дім? – запитав я.

– Невже ти не упізнав?

Оба-на – перший прокол!

– Але що я дивуюся, – продовжила вона, – тут так темно. Це дім, у якому ти будеш жити. Так що почувайся як вдома.

– Тобто це твій дім?

– Уже не мій. Мене чоловік забирає до себе, а тут лишаться батьки, дідусь і бабуся. Але зараз вони усі на весіллі.

Вона засвітила у вітальні, потім відкрила бар і вийняла шампанське.

– Сідай на канапу і розслабляйся, а я переодягнуся, бо вже не годна в цьому всьому… Бодай годинку побуду так, як звикла.

Я відкоркував пляшку і налив у келихи. Квітка з’явилася у халаті і з великим пляцком в руках.

– Може, ти хочеш їсти? – запитала, вмощуючись біля мене. – М’ясиво, холодець, риба, салати…

– Ні, дякую. Пляцок – якраз те, що треба.

Ми випили. Хвилину панувало мовчання, яке не віщувало нічого втішного, ба навпаки навівало мені перші ознаки тривоги.

– Я хочу ще, – врешті сказала вона якимсь замріяним тоном, і я знову налив, після чого вона подивилася мені в очі з такою вселенською тугою, що я умить відчув себе останнім негідником, і запитала: – Чому ти мені не писав?

Мені здалося, що я провалююсь крізь канапу, крізь підлогу, крізь бетонне перекриття у захаращений компотами, закрутками і вареннями підвал, а звідти крізь землю і лечу, лечу… просто у Канаду… Та її голос вихоплює мене і повертає назад.

– Я розумію, ти стільки пережив… Ти не уявляєш собі, що ми думали, коли вуйко повідомив, що тебе відправили у В’єтнам. Ти ж міг відмовитися, правда?

Я закашлявся, шампанське пішло кудись не туди, у носі закрутило. Виявляється, я воював у В’єтнамі! О Господи! Може, у мене ще й рани є?

– Відмовитися було непросто, – промимрив я. – Крім того, я знав, що буду служити при штабі…

– При штабі? Хіба ти не був у тому бою… забула, де це… вуйко писав, що вас там добряче потріпало, а ти опинився у шпиталі.

– Мене тільки злегка контузило. І я… – тут я схопився за соломинку: – втратив пам’ять… не зовсім, але багато чого вивітрилося…

– Але ти пам’ятаєш, як ми були дітьми, і гралися на пасовиську? Тут були колись довкруги пустища – просто рай для дітей. Тепер усе забудували. Пригадуєш? Як ми їздили у Брюховичі на озера і плавали на камері з колеса вантажівки? Як збирали гриби?

– Так… мовби крізь сон.

– Зараз порівняємо, наскільки ти змінився, – сказала вона і витягла альбом із фотками.

Тут я остаточно упав духом і сказав собі: якщо є Бог, то він або мене уб’є громом, або врятує. Не знаю, які плани щодо мене були у Господа, але він твердо вибрав друге, бо фотки Олюся пасували до мене, як два чоботи пара. Волосся, щоправда, було в нього світліше, ніс рівніший, а очі не голубі, а сірі. І взагалі він мені скидався на курдупля навіть у військовій формі.

– Цим знимкам років п’ять, правда? – сказала Квітка. – Це коли ти тільки йшов до війська. В’єтнам тебе трішки змінив. Я б сказала навіть на краще. Ти виріс. От тільки носик… Це тобі його там поправили? – хихікнула вона.

– А де ж іще. В’єтнамець мене кольбою як луснув, то аж свічки в очах засвітилися.