Юрий Винничук - Груші в тісті

– А більше тобі нічого не пошкодили? – і в її очах застрибали бісики.

Вона злегка захмеліла, зарожевілася і вмостилася зручніше, підібгавши ноги під себе. Я помітив, що вона скинула білі панчохи, поли халатика розійшлися, і її гладенькі смагляві стегна манили уяву.

– А пам’ятаєш… – промовила, примруживши очі, й підступно усміхаючись, – пам’ятаєш, як ми… як ми… – Тепер вона дивилася на мене так проникливо, що я, не задумуючись, випалив «пам’ятаю» і пригорнув її до себе, хоча второпати, що я мав би такого особливого запам’ятати з дитинства, коли ми очевидно бачилися, не міг, але видно, що це було щось приємне, щось, що нас… тобто Олька і Квітку… єднало усі ці роки.

Давно я так пристрасно не цілувався, так бурхливо і жадібно, з таким запалом і жаром, мовби то мав бути – і таки був, – наш останній поцілунок, наше останнє побачення, і коли вона почала розщіпати на мені сорочку, а я на ній халатика, то здоровий глузд уже надійно покинув мене, усі рухи надалі виконувалися автоматично, світ надовкола перестав існувати, і усе, що нас оточувало, застигло, закам’яніло у непорушному сні, зачароване і заціпеніле, і тільки ми, ми одні, на цілім світі ще борсалися, сплітаючись і розплітаючись, у тугих аж до болю обіймах, і мені здавалося, що це не Квітка ячить піді мною і наді мною, а дика в’єтнамська дівчина серед непролазних джунглів, що яріють нестримним жаром напалму і розпашілих тропіків, а довкола вибухають сальви, злітає в повітря земля, валяться дерева, кричать мавпи, папуги і голосно тупотять слони.

А потім, як прийнято писати у гарних радянських романах, «вони лежали, тримаючись за руки і замріяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що мені у цю мить хотілося, то відповідати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б і тоді не знав, що запропонувати, бо які перспективи могли бути у радянського безробітного, тунеядця і спекулянта, автора багатьох неопублікованих творів, пройдисвіта і шалапута?

На щастя, перша фраза, яку вона промовила після того, як ми провели очима усі пролітаючі хмарки, була: «Ти згадував мене там… у В’єтнамі?» Але замість слів я обняв її і занурив свого носа у теплі пружні перса, мені хотілося пірнути у них з головою, перетворившись на маленького хом’ячка, бо світ, який чекав мене після цієї авантюри, не чаїв у собі нічого радіснішого за оцю мить кохання, якої нам уже ніколи не судилося пережити разом. І коли з її вуст ось-ось мали б злетіти оті сакраментальні слова «А що тепер?», у двері загупали.

Сказати, що ми зірвалися, мов з катапульти, гарячково збирати свої розкидані речі, це надто применшити ту швидкість, з якою ми насправді металися по хаті, перекидаючи крісла, перечіпаючись ногами і буцаючись головами. Зібравши свої манатки, Квітка зникла у спальні, де залишила весільну сукню, а я, однією рукою защіпаючи штани, другою перехиляв з горлянки шампанське і думав про те, у яке вікно краще вистрибнути, аби, не потрапивши на зуб кудлатому песикові, на крилах пісні мирно промчати чужими городами.

Тим часом гуркіт у двері продовжував лунати, і тут я подумав, що так стукати може тільки одна людина на земній кулі і цією єдиною людиною міг бути тільки і тільки мій звар’йований стрийко Зеньо, але перевірити цей здогад я не відважився, бо залишалася усе ж маленька можливість, може, одна на мільйон, що за дверима міг підстерігати нас хтось інший. Наприклад, молодий із дружбами, а в такому випадку мій чудовий діаспорний акцент був би надто крихким аргументом проти їхніх копняків. Врешті Квітка при повній параді, вбрана і підмальована, вигулькнула у вітальні і заволала: «Та хто там!!!» У відповідь голос стрийка, який мені здався за спів райської пташки, відповів:

– То я, пан Зеньо! Відкривайте!

З грудей мені звалився не камінь, а ціла вулиця Підвальна разом з Пороховою вежею. Але за мить земля під ногами захиталася знову, і світ видався злим і підступним, бо увірвавшись до хати, стрийко радісно – наскільки йому вдалося зобразити оту вдавану радість – повідомив, звертаючись до мене:

– Приїхав твій тато!

Тут вступають литаври, барабани і гонги на фоні похоронної мелодії Шопена. Моя смертельна блідість і хвилеве отупіння, можливо, викликали у Квітки певне здивування, але стрийко не дав оговтатись:

– Ходіть, нас чекає таксі.

– Як ви нас знайшли? – спитала Квітка.

– Мене привіз той самий таксист. У нього ж стійка біля ресторану.

– А з ким мій тато приїхав? – поцікавився я в надії, що стрийко вловить достатньо тонкий підтекст.