Юрий Винничук - Груші в тісті

Раз по раз хтось пропонує якийсь вихід із складної ситуації, компанія його жваво обговорює, але в результаті виходу як нема, так нема, бо на кожну пропозицію з’являється гіпотетична позиція пані Зєликової. Аж раптом з’являється стрийко Зеньо з білою трояндою в петельці, з розпроміненим обличчям і двома пляшками югославського вермуту. Стрийко – душа будь-якої компанії і знає він тридцять три виходи з найскрутнішого становища. Він підсідає до столу, випиває келишок вина, задумливо закушує цукеркою і, вислухавши проблему та розпитавши дещо детальніше про Олега, повідомляє, що вихід є:

– Мені потрібна лише одна-єдина особа, панна, – тут він окинув поглядом присутніх дівчат, – якої мама Олега в очі не бачила. Є тут такі?

Зголосилося дві.

– Чудово, – затер руки стрийко, – а котра з вас має більші акторські здібності?

Дівчата дуже швидко вирішили, що безперечні артистичні дані має тільки Леся.

– Лесюню, – сказав стрийко, – ви готові розіграти сцену, яку я зрежисерую? Сцена невеличка, тривати буде, може, зо півгодини.

Леся не вагаючись, погодилася, і стрийко продовжив:

– Що мені потрібно. Прошу записувати. Стару потріпану валізу, кілька заношених майток… нє… краще майталесів… фланельових з начосом… добре, якби ще були й залатані… думаю, у ваших бабусь що-небудь таке знайдеться… кілька старих панчох… кілька засмальцьованих стаників… затерту зубну щітку… здалася б ще якась стара блюзка… До цього ще півпляшки горілки, але не української. Мусить бути пляшка з Росії.

Ніхто нічого не міг втямити, але стрийко навідріз відмовився зрадити сценарій.

– Щоби мій план вдався, то мусить бути велика таємниця. Ті всі речі я потребую назавтра до обіду. А ввечері зберемося тут знову, і ви нарешті зможете задовольнити свою цікавість.

Наступного дня опівдні пролунав дзвінок на хвіртці пані Зєликової. Господиня, яка саме місила тісто на улюблені Олегові кнедлі, вийшла на ґанок і побачила якусь дівчину з валізою. Певно, когось шукає, подумала і спустилася на подвір’я, та коли наблизилася до хвіртки, лагідний вираз її обличчя став мінятися і вона вже почала шкодувати, що відгукнулася на дзвінок. Може, то яка циганка? Дівчина виглядала жахливо, була розмальована, як остання профура, очі, підведені синім олівцем, скидалися на очі упириці, а на голові куйовдилося фіолетове волосся, вочевидь зафарбоване атраментом. Вбрана дівчина була в блюзку, яка ледве на ній трималася і здавалося, ось-ось трісне, спідниця була вим’ята і з якимись підозрілими плямами. А в руках вона тримала стару облізлу валізу, перев’язану мотузкою, востаннє такі валізи пані Зєликова бачила ще під час війни. При тому всьому дівчина так радісно усміхалася, ніби пані Зєликова була для неї щонайменше рідною тетою.

Господиня затупцяла на місці і за хвилю пролопотіла:

– Ви… ви до кого?

– Как к каму? Канєчна же к Алєжкє!

Пані Зєликова ковтнула повітря, облизала пересохлі вуста і навіщось стала витирати руки білі від борошна у хвартух.

– Йо…його нема…

– Развє он вам нє сказал, што я прієду?

– А…а хто ви така?

– Ну дєла! Мамаша! Ви мєня удівляєтє! Я євоная нєвєста. Вот с Тюмені прієхала.

Пані Зєликова схопилася за серце і намацала рукою металевий прут хвіртки, щоб не впасти. Тюмень! Авжеж, її Олег їздив минулого року в Тюмень зі студентським будівельним загоном. Невже він там оце чудисько собі вподобав? І хоч би коли слово сказав! Пані Зєликова роззирнулася, чи сусіди не стали свідками її ганьби, але ніде не було живої душі.

– Мамаша, – озвалася дівиця, – я долга буду здєсь тарчать?

Пані Зєликова у першу мить готова була грудьми захищати своє обійстя, але потім подумала, що краще цю несподівану гостю впустити на подвір’я і детальніше про все розпитати, аніж робити публіку на вулиці, бо ану ж вигулькне пані Ріпецька, а тоді буде вся вулиця знати, що до Олега приїхала якась шльондра і хтозна чи ще не вагітна. Тремтячими руками відчинила хвіртку і впустила незнайомку.

– Ну, здрастє, мамачька! – вигукнула та, кидаючись на шию бідолашної господині, котра хоч і намагалася якось уникнути напомаджених поцілунків, але усе намарно, бо дівиця була, як ураган.

– Вот такой я сєбє вас і прєдставляла. Так што? Гдє Алєжка?

– Він в такий час на роботі. Скажіть мені, коли він з вами зазнайомився?

– В прошлам гаду! – випалила гостя так голосно, ніби намагалася перекричати трактор.

– Ой, ви б не могли трішки тихіше розмовляти? – знову роззирнулася господиня. – Я не глуха.