Юрий Винничук - Груші в тісті

Він промовляв настільки переконливо, що я до глибини душі пройнявся його словами. Тремтячими рукою я вийняв гроші і тицьнув йому в долоню. Я не знаю, чи Ганнібал тішився так своєю перемогою, як оце він зараз, в очах його горіли вогні звитяги, він виростав у своїй душі до розмірів супермена, б’юсь об заклад – він мусив у цей момент відчути, як на його лисині колоситься густе волосся.

– Стривайте, – сказав мені уже спокійнішим тоном, ба навіть співчутливим, – я випишу квитанцію.

– Не треба, – відмахнувся я.

– Без квитанції не можна.

Він непоквапно вийняв книжечку, розгорнув її і став заповнювати квитанцію олівцем. Пасажири перестали звертати на нас увагу. Я дивився у вікно і думав, що ось зараз я вийду з трамваю, зайду до бару і вип’ю мартіні. Навіть після того, як заплачу штраф. А от він цього ніколи зробити не зможе, це йому не по кишені, хоч би він оштрафував протягом місяця цілу сотню «зайців». І ледве чи він пальне свою жінку в вухо.

Трамвай зупинився. Я взяв квитанцію, усміхнувся контролерові і вийшов на вулицю. Він дивився мені услід, мовби не хотів розлучатися. Я весело помахав йому рукою, і очі його розширилися, вуста розкрилися, наче для розпачливого крику, і затремтіли, він ковтнув повітря і вхопився за поручні. Таке враження, що хотів мені щось сказати, але його заткало. Ще би! В руці, якою я махав йому, був квиток.

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів «Падвєзті! Дьошева!» вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лямпочка мигає, антена стирчить, а екран не показує.

Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду вулицею бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички.

Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: «Люді, памагітє! Я очєнь бальная», а в дужках – «тєрапія». Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути.

– Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно.

Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лямпочка мигає.

– Мущіна, чєво вам нада?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. – При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: – Зараз я викличу машину і вас завезуть.

– Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай.

– А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном?

– Ета майо дєла, – і, повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо, нє відіш? Прістал тут!

З’являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном.

– Мущіна, в чьом дєла?

– Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці.

Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі.

– Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання «Ви бальной?»

– Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не «бальной».

– І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет.

– Чому?

– Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю.