Юрий Винничук - Груші в тісті

Прийшовши на місце, вони побачили, що то ніяка не печатка. А науковець у цей час нервово курив і докінчував пляшку горілки у батьків жінки. Він так ніколи й не довідався, чий це жарт. А ми, дізнавшись, який кіпіш зчинився і що він пережив, так і не відважилися йому в цьому признатися.

В Грицькові постійно нуртувало бажання щось вчудити. Інколи те, що ми собі дозволяли, аж ніяк не пасувало дорослим людям. Якось ми провідали мою дівчину, яка мешкала на Маяковського (теперішня Левицького), пообідали, вийшли і чимчикуємо до центру.

Раптом Чубая зацікавила одна з брам, він запропонував піти подивитися, що там за брамою. Ми зайшли, побачили якийсь вітраж, по обидва боки сходової клітки були двері з масивними клямками у вигляді дуг. Ці дуги привернули нашу увагу, і Гриць сказав:

– Давай запхаємо туди патики.

Ідея полягала в тому, що запхані патики не дозволять відкрити двері зсередини. Ми хутенько знайшли патики і запхали в ті дуги. Та щойно це зробили, як в одних дверях почувся скрегіт ключа, хтось шарпнув двері зсередини і не зміг відкрити. Ми кинулися навтікача. А за спинами уже було чути, як палка впала, і хтось лається, а ми біжимо вулицею і відчуваємо неймовірну втіху. Нам було страшенно весело, ми просто захлиналися від щастя, перехожі озиралися на нас, але нам було начхати.

Що може бути жахливіше за музику у виконанні не музикантів і за спів у виконанні не співака?

А саме такий концерт відбувся одного разу на Погулянці. Лишега вирішив проспівати свого вірша, Чубай сказав, що до співу мусить бути акомпанемент і розподілив «інструменти». Я мав грати накривками баняків, Гриць на губній гармошці, Віктор Морозов на гребінцю, Галя Чубай імпровізувала шум моря і крики чайок, спускаючи час від часу воду в унітазі, художник Валерій Шаленко шурхотів целофаном, а Лишега співав свого вірша, в якому власне і йшлося про море і чайок. Пронизливий Олегів козлетон, напорюючись на дику какофонію нашого ансамблю, намагався вирватися кудись попід стелю, вилетіти на волю, але вікна були передбачливо замкнені, щоб не стривожити сусідів, які були непричетні до високого мистецтва. При цьому ми немилосердно реготали. Уся ця жахлива композиція була записана на магнітофон і збереглася.

Був, здається, 1978 рік. «Карпати» грали з донецьким «Шахтарем». Я футболом не цікавився і на стадіон не ходив, але Чубай заповзявся мене затягти на той матч.

– Дурний! Ти не знаєш, де справжня Україна! Тільки на стадіоні її відчуєш!

Матч відбувався якраз у Великодній понеділок. Грицько прихопив з собою кусень паски, крашанки, ковбасу, я взяв пляшку горілки, і ми поперли на стадіон. Народу було стільки, що у наш час і не снилося. Але що за видовище! У всіх на колінах або поруч на лаві – наїдки, напої, усі щось жують, п’ють, чоломкаються, обнімаються.

Врешті команди на полі. А за добрих півгодини до того публіка посилено причащалася. Можете собі уявити, який гамір там панував. Хтось гукнув: «Бий москалів!» і його підхоплює цілий хор голосів. Якийсь дзядзьо махає капелюхом:

– Курва маць засрана! Ти, матолку їден! Куди б’єш? Тебе шо – тато пальцем робив чи отвйорткою? Вперед! За Україну!

Гриць мене штурхає:

– Наллєм йому?

– Ясно!

І я наливаю дзядзьові стопочку:

– Слава Україні!

– Слава героям, хлопаки!

Гриць йому подає канапочку, але дзядзьо відволікається лише на хвильочку, бо не може лишити без нагляду стадіон, бо без нього все пропаде, все западеться, і вже з повним писком волає:

– Пасуй Міськови! Міськови давай, ти, хруню зацофаний! Шоб тебе качка брикнула! Шоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!

Інший дядько махає півметровим кавалком ковбаси і кричить:

– Габовда! Габовда! Ти шо, нинька не їв? Йди сюди, я ті ковбаси дам!

Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, братаються, разом п’ють і закусують, запах вуджених ковбас, шинок, горілки витає у повітрі і лоскоче ніздрі. Такого дива я ще не бачив. А по грі, коли наші виграли в донецьких москалів, юрби народу висипалися зі стадіону і, побравшись за руки, рушили вулицями вечірнього Львова. Попереду хтось щось кричить, скандує, інші підхоплюють. Ми з Чубаєм крокуємо в шерензі, овіяні цим неймовірним магнетизмом юрби, готові в таку мить на все – на барикади, революцію, смерть.

І я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе і не тільки нам, інтелектуалам, світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.